Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

бути собою?». Жодного з них, наскільки Пітер розумів, не турбувало питання «Хто я?». Оазяни просто жили. Попервах Пітер не міг у це повірити і гадав, що ця незворушність — лише фасад, і одного дня виявиться, що оазяни такі самі зіпсовані, як і всі решта. Але ні. Вони були такими, якими й здавалися.

З одного боку, Пітер ніби... відпочивав душею без тих мелодрам, що настільки все ускладнюють, коли маєш справу з людьми. Однак це означало, що його перевірений метод, як зійтися з новими знайомими, тут виявився марним. Пітер і Беа застосовували його багато разів там, де проповідували, починаючи від розкішних передпокоїв у готелях і закінчуючи пунктами обміну шприців, і всюди, щоб людина відкрилася перед ними, вони доносили кожному одну й ту саму думку: «Не хвилюйся. Я бачу, що ти не такий, як інші. Не хвилюйся. Я бачу, що ти особливий».

Оазяни ж не потребували Пітера, щоб той розповів їм, хто вони такі. Вони несли свою індивідуальність зі скромною впевненістю в собі, не вихваляючи й не захищаючи власні дивацтва й особисті вади, які відрізняли їх від одноплеменців. Вони були схожі на буддистів, саме таких буддистів, якими їх уявляють, відтак іще дивовижнішою виглядала їхня спрага до християнського віросповідання.

— Ви знаєте, правда ж, — запитав якось Пітер Обожнювача Ісуса Номер Один, — не всі з мого народу вірять у Христа? Дехто сповідує інші релігії.

— Ми

ули, — відказав Номер Один.

— Розповісти вам щось про ці релігії?

Пітерові здавалося, що він мусить це запропонувати, щоб усе було чесно. Номер Один неспокійно стріпнув рукавами балахона — так він завжди робив, коли не хотів, щоб розмова тривала далі.

— Ми не матимемо ін

ого Бога, окрім Бога на ого па ителя. Тільки він — на а надія на Життя.

Кожен християнський пастор жадав би почути від новонаверненого такі слова, утім, сказані так навпрямець і так спокійно, вони дещо непокоїли. Проповідувати оазянам було справжньою втіхою, але Пітер не міг викинути з голови думку, що все йде занадто легко.

Чи ні? Та й узагалі, чому не має бути легко? Коли вікно душі чисте, не забруднене накопиченою нещирістю, самолюбством і відразою до самого себе, то ніщо не може завадити світлу дістатися просто всередину. Авжеж, мабуть, так воно й було. А може, оазяни були надто наївні, надто вразливі, і його обов’язок полягав у тому, щоб надати їхній вірі трохи раціональної твердості. Пітер іще не вирішив. Він молився про напучення.

Окрім того, ще були ті, хто не став Обожнювачами Ісуса, чиїх імен Пітер не міг навіть вимовити. Що йому робити з ними? Вони були не менш цінними для Господа і, певна річ, мали свої потреби й печалі, як і будь-хто інший. Пітер мав би достукатися до них, але ті його ігнорували. Не вороже: просто поводилися, ніби його не існувало. Хоча ні, не зовсім так: вони зауважували його присутність подібно до того, як люди обережно ставляться до якоїсь крихкої речі, що їм заважає: до квітки, на яку не можна наступити, до стільця, якого не можна перекинути, — але сказати цим оазянам Пітерові було нічого. Тому що, звісно, вони й не могли нічого йому сказати, як і він їм.

Рішуче налаштований на більше, аніж просто молитися разом із неофітами, Пітер щосили намагався пізнати краще цих чужинців, зауважуючи найдрібніші їхні жести, взаємостосунки між собою і ролі, які вони, ймовірно, відігравали у власній спільноті. Що у спільноті, такій рівноправній, як оазянська, було непросто. Траплялися дні, коли Пітерові здавалося, що найкраще, чого він будь-коли зможе досягнути, — це такого собі терпимого ставлення, стосунків, подібних до тих, що виникають між частим гостем і котом, який, звикнувши згодом, більше не шипить і не ховається під ліжко.

Загалом було близько десятка нехристиян, котрих Пітер упізнавав за виглядом і звички котрих, як йому видавалося, він починав схоплювати. Що ж до Обожнювачів Ісуса, він знав їх усіх. Іноді він робив у своєму записнику нотатки про них нерозбірливими карлючками, нашкрябаними в темноті посеред ночі, розмазаними його потом і вологістю, позначеними знаками питання на полях. Це не мало значення. Однак справжнє, практичне знання було інтуїтивне і зберігалося, як Пітерові подобалося думати, в оазяній частині його мозку.

Пітер досі не мав чіткого уявлення, скільки людей проживало в Сі-2. У будинках, наче у вуликах, було безліч кімнат, і Пітер навіть не здогадувався, у скількох із них живуть оазяни. А отже, він також не міг оцінити, наскільки крихітною чи, навпаки, наскільки значною є частка оазян. Може, один відсоток. А може, одна сота одного відсотка. Пітер просто не знав.

Утім навіть сотня християн — це дивовижне досягнення у такому місці, цілком достатнє для великих звершень, першим із яких мала стати церква, тобто її будівля. Вона вже мала дах, достатньо похилий, водонепроникний і практичний. Пітерове ввічливе прохання поставити шпиль було відхилено («

по атку, будь ла ка, ми зробимо в е ре та»), і він відчував, що згоди не отримає ніколи.

Щоб якось відшкодувати це, оазяни пообіцяли прикрасити стелю. Курцберґ колись показував їм світлину місця, назву якого вони ледве вимовляли — «

ікстин ька капелла». Натхненні фресками Мікеланджело, оазяни заповзялися створити щось подібне, лише наполягали, що сцени мають бути з життя Христа, а не зі Старого Заповіту. Пітер був тільки за. Окрім того що церкву необхідно було розписати, у Пітера ще й з’явилася можливість зрозуміти унікальну природу сприйняття цих людей.

Як завжди, метка, Номер П’ять одразу ж показала Пітерові начерк того, що хотіла б намалювати. Сценка зображувала епізод біля Ісусової гробниці, коли приходять Саломія та дві Марії й бачать, що каменя від могильних дверей відвалено. Вочевидь ця історія була Номеру П’ять уже відома. Пітер не був певен, яке з чотирьох Євангелій використовував Курцберг, оповідаючи про цю подію: чи то від Луки, де в гробниці з’явилися «два мужі в одежах блискучих», чи то від Матвія, де з неба, супроводжуваний землетрусом,