Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

зійшов ангел Господній, чи то від Марка, із самотнім юнаком, що сидів на камені, чи то від Івана, з двома ангелами всередині гробниці. Хай яка б то версія не була, Номер П’ять відкинула всіх цих персонажів, заміниши їх на воскреслого Христа. Жінок, що прийшли Його оплакувати, було зображено з витонченою будовою тіла, вбраними в балахони з відлогами, як сама Номер П’ять, віч-на-віч із сухореброю постаттю в настегенній пов’язці. Ісус стояв випроставшись, широко розкинувши руки, у кожній Його долоні з розчепіреними пальцями, що скидалися на промені морської зірки, зяяло по дірці у формі ока. Над його шиєю, там, де мусила бути голова, Номер П’ять лишила порожнє місце, оточене багатьма рисками, схожими на голки дикобраза, що мали позначати сяйво, яке йде від чогось сліпучого. Між Ісусом та жінками на землі лежало щось схоже на бублик. За хвилину Пітер здогадався, що це має бути скинутий терновий вінець.

— Біль

е не мертвий, — пояснила Номер П’ять, а може, повідомила назву свого малюнка.

Попри те що Номер П’ять і випередила всіх, показавши Пітерові свій начерк, першою церковну стелю своєю картиною прикрасила не вона. Це досягнення належало Обожнювачу Ісуса Номер Шістдесят Три, неймовірно сором’язливому оазянину (чи оазянці?), що спілкувався навіть зі своїми одноплеменцями переважно жестами. Оазяни з великою повагою ставилися один до одного й ніколи не пліткували, однак поступово Пітер дізнався, що Номер Шістдесят Три якимось чином покалічений чи то від народження, чи то після якогось нещасного випадку. Не було сказано нічого конкретного, Пітер зрозумів лише загальну суть про жалісний стан Номера Шістдесят Три, який намагається жити, наче він такий, як усі, хоча кожен бачить, що це не так. Він щосили намагався, не витріщаючись, розгледіти, у чому ж справа. Він зауважив, що обличчя Номера Шістдесят Три видається не таким сирим і блищить менше, ніж у інших оазян. Воно наче було присипане тальком або ж було схоже кольором на свіже курча після варіння протягом кількох секунд, коли воно з рожевого стає білим. Пітерові через це було трохи приємніше дивитися на Обожнювача Номер Шістдесят Три. В очах оазян, однак, це виявилося прикрою вадою.

Хай яким було каліцтво, воно ніяк не позначилося на художній майстерності оазянина. Його панно, уже прикріплене до стелі просто над кафедрою, поки що було єдиною закінченою роботою, і кожний наступний малюнок, принесений оазянами, мав бути по-справжньому вражаючим, щоб дорівнювати цьому першому. Панно виблискувало, наче вітраж, і неймовірним чином його було видно навіть тоді, коли сонце вже стояло на схилку і все, що було всередині церкви, огортала сутінь; фарба немов світилася сама собою. У малюнку поєднувалися сміливі експресіоністські кольори з вигадливою, добре збалансованою композицією середньовічного запрестольного образу. Постаті приблизно в половину людського зросту скупчилися на прямокутнику оксамитової тканини, більшому за самого Номера Шістдесят Три.

Оазянин обрав біблійну сцену зустрічі Хоми Невіри з його товаришами-апостолами, коли ті розказують йому, що бачили Ісуса. Доволі незвичний вибір: Пітер був майже певен, що досі жоден християнський художник не намагався відтворити цей момент. У порівнянні з яскравішою сценою зустрічі з воскреслим Христом і вкладенням пальців йому в рани цей попередній епізод був позбавлений зовнішнього переживання: звичайна людина у звичайній кімнаті висловлює недовіру словам, щойно сказаним йому гуртом інших звичайних людей. Однак у баченні Номера Шістдесят Три це була захоплива історія. На балахонах апостолів — усі різного кольору, певна річ, — було випалено крихітні чорні хрестики, немовби потік лазерних променів від осяйного Христа потаврував їхній одяг. Із вузеньких ротів-щілин, наче струминки пари, випливали словесні бульбашки. У кожній бульбашці була пара рук, зображених, як і на ескізі Номера П’ять, схожими на морську зірку. А в центрі кожної зірки — діра у формі ока з цяткою густо-багряного кольору, яку можна було розтлумачити або як зіницю, або як краплину крові. Балахон Хоми був чорно-білим, не позначеним хрестиками, а його словесна бульбашка пофарбована м’яким коричневим кольором. У ній не було ні рук, ані взагалі будь-яких зображень, лише плетениця вишуканого, хоч і незрозумілого, письма, схожого на арабське.

— Як гарно! — сказав Пітер Номеру Шістдесят Три, коли той вручив йому свою картину.

Оазянин схилив голову. Згода, збентеження, визнання, задума, втіха, біль — хтозна, що це означало.

— Ця картина також нагадує нам дуже важливу істину про нашу віру, — мовив Пітер. — Істину, що є особливо важливою в такому місці, як це, що лежить так далеко-далеко звідти, де розпочалося християнство.

Номер Шістдесят Три нахилив голову ще нижче. Може, йому було занадто важко тримати її на плечах?

— Ісус дозволив Хомі вкласти палець у свої рани, — сказав Пітер, — бо розумів, що деякі люди не можуть повірити без доказів. Такою є людська природа.

Він завагався, подумавши, чи не варто пояснити слово «людська», але потім вирішив, що на цю мить уже має бути зрозуміло, що він вважає оазян такими самими людьми, як він сам.

— Але Ісус знав, що кожному неможливо буде побачити й торкнутися Його, як це зробив Хома. Тому Він сказав: «Блаженні, що не бачили й увірували!» І це сказано про нас, мій друже, — Пітер обережно поклав руку оазянинові на плече. — Про тебе, про мене, про всіх нас тут.

— Так, — промовив Номер Шістдесят Три.

Для оазянина це було рівноцінно довгій розмові. У кількох Обожнювачів Ісуса, що принесли картину разом із ним, затремтіли плечі. Пітер усвідомив, що так вони, мабуть, сміялися. Сміялися! Отже, в них все ж таки є почуття гумору! Він постійно дізнавався щось отаке важливе, завдяки чому відчував, що прірва між ним і цими людьми звужується з кожним сходом сонця.

Картину Номера Шістдесят Три було врочисто піднято й прикріплено до стелі, позначивши в такий спосіб початок благочестивого оздоблення церкви. Наступного дня до неї приєдналася сцена вигнання семи демонів із Марії Магдалини у тлумаченні Обожнювача Ісуса Номер Двадцять. Демони — згустки ектоплазми, дещо котячої подоби — вилітали з її грудей, наче феєрверк, запалений Ісусом, що стояв позаду Марії, розпростерши руки. Робота була не така зріла, як у Номера Шістдесят Три, але, попри це, не менш сильна і теж світилася незбагненним блиском.

Наступного дня оазяни не приносили малюнків, натомість подарували Пітерові ліжко замість того жмутка ганчірок і сіток, на якому пастор спав відтоді, як гамак було знято. Оазяни анітрохи не заперечували проти гамака і були цілком готові