Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

молитися в церкві, якби він і далі висів посередині, але Пітер прибрав його, коли вирішив, що церква вже майже готова і гамак псуватиме її велич. Оазяни зауважили, що їхньому пастору не обов’язково десь висіти, щоб виспатися, і без зайвого галасу змайстрували для нього ліжко за своїм звичним зразком «ванна-труна», проте більше, мілкіше й наповнене меншою кількістю ватного сповитку. Його притягли полем до церкви, занесли крізь двері всередину й поставили просто за кафедрою, навіть не намагаючись удавати, ніби це щось інше, а не ліжко. Під час першої після встановлення ложа спільної молитви Пітер пожартував, що тепер, якщо дуже втомиться від проповіді, він може просто впасти навзнак і поспати. Віряни поблажливо закивали головами. Їм ця думка видалася цілком розсудливою.

Того ранку, коли за ним приїхала Ґрейнджер, Пітер прокинувся у передчутті. У передчутті дощу. Для тубільців у цьому не було нічого дивного; дощ ішов через визначені проміжки часу, і в оазян була ціла вічність, щоб призвичаїтися до його ритму. Але Пітер досі не був у такому ладу з довкіллям, і дощі завжди захоплювали його зненацька. Донині.

Він посовався в ліжку, липкий від поту, причмелений зі сну; він примружився від світла, що прямокутником линуло крізь вікно й теплом розтікалося йому по грудях. І, хоча ще спросоння, Пітер одразу зрозумів, що не слід гаяти час: довго зринати на поверхню, намагатися пригадати свої сновидіння чи далі ламати голову надлегкою на вимову заміною слова «Хреститель». Натомість треба було вставати з ліжка і йти надвір.

Дощі періщили приблизно за чверть милі від церкви, швидко просуваючись уперед. Саме дощі, у множині. Три колосальні плетива водяних крапель рухалися окремо одне від одного, розділені чималим простором вільного повітря. Кожне плетиво жило за своєю внутрішньою логікою, знову і знову відтворюючи блискучі візерунки, що оберталися неквапливо й граційно, наче один із тих складних зразків комп’ютерної графіки, завдяки якій можна розглядати місто чи павутину у трьох вимірах, під будь-якими кутами. Лише екраном тут було небо, а на екрані — вражаюче видовище, яке порівняти можна було хіба що з полярним сяйвом чи ядерним грибом.

«Шкода, що Беа цього не бачить!» — подумав Пітер. Щодня якась подія змушувала його жалкувати, що дружини немає поруч. Це було не тілесне бажання — воно прийшло й пішло і тепер лише ледь-ледь жевріло, — а радше тривожне усвідомлення того, що минає значний, складний відрізок його життя, сповнений важливих і глибоких вражень від подій, жодної з яких Беа не бачила, до жодної з яких не була причетною. І ось знову: ці три мерехтливі запинала дощу, які велично вирували над рівниною, прямуючи до Пітера, — їх неможливо було змалювати, і він не опише їх Беа, але те, що він їх бачив, лишить на ньому позначку, позначку, якої не буде на його дружині.

Дощі за кілька хвилин подолали відстань до поселення. І тепер, коли вони лагідно огорнули його, Пітер більше не сприймав їх як три окремі зливи. Повітря шаленіло, сповнене водою, вибухало бризками. Сріблясті батоги крапель цвьохали по землі, по Пітеру. Він пригадав, як у дитинстві бавився з дівчинкою, що жила в кінці вулиці, і вона обливала його водою зі садового шланга, а він відстрибував, намагаючись не потрапити під струмінь, і все одно потрапляв, бо ж у цьому й була вся суть гри і вся втіха: знати, що вода однаково тебе дістане, але нічим не зашкодить, і тобі навіть буде приємно.

Незабаром він вимок як хлющ, і від безупинної круговерті крапель дощу перед очима Пітерові трохи запаморочилося. Тоді, щоб дати очам перепочити, він зробив так, як чинили оазяни: закинувши голову назад і широко роззявивши рота, стояв і пив зливу просто з неба. Удома, на Землі, кожна дитина хоча б раз чи двічі намагалася зазнати цього відчуття, доки не усвідомлювала, що немає сенсу стояти, роззявивши рота, як йолоп, силкуючись зловити краплини дощу, які занадто малі й занадто далекі одна від одної. Але тут, завдяки хвилястим перепадам дощу, дві-три секунди тобі не діставалося нічого, а потім рясними бризками вода проливалася на язик. Ба більше, смак дині посилювався, коли Пітер пив просто з неба. Хоча, може, йому це лише здалося.

Пітер стояв так тривалий час, мокнув і пив дощ. Вода наповнила його вуха, і всі звуки в його голові тепер були приглушеними. Рідко він зазнавав такого задоволення, настільки бездумно віддаючись йому.

Одначе дощ над поселенням оазян ішов не лише для Пітера. Він ішов для всієї громади і спонукав її до дій. Подібно як спів муедзина скликає мусульман на молитву, так і дощ запрошував оазян до роботи. До тяжкої роботи. Тепер, коли Пітер дізнався, наскільки важкої, він наполіг на тому, щоб працювати в полі разом із поселянами, допомагаючи їм силою своїх м’язів.

Оазяни вирощували не тільки білоквіт. Ще була схожа на бавовну речовина, яку вони називали 

і яка проривалася з ґрунту липкою білою піною, що швидко застигала, перетворюючись на трав’янисті волокна. Саме з цих волокон оазяни плели свої сіті, шили одяг і черевики. Потім було ще ,  щось на кшталт моху, який ріс неймовірно швидко, за один вечір проходячи цикл розвитку від цятки плісняви до пухнастих кущиків зелені. Яка була з нього користь? Пітер не знав, але вчився його збирати.

Що ж до білоквіту, то він дізнався, чим можна пояснити його таку дивовижну універсальність: потрібно було постійно перевіряти, на якій стадії свого розвитку перебуває кожна рослина, адже з білоквітів різної дозрілості одержували різноманітні речі. Зібране певного дня коріння рослини використовували для «грибної» юшки, волокна стебел — для «локриці», квітки — для хліба, а нектар — для «меду». Якщо ж білоквіт збирали іншого дня, з коріння виготовляли «курятину», з волокон — мотузки, з квіток — «заварний крем», із висушеного глею — «корицю» тощо. Украй важливо було не проґавити час одразу після дощів, бо саме тоді найстигліші рослини віддавали все найкраще. Неприємно ніздрюваті, вони набрякали водою, зовсім втрачали стійкість, падали й стелилися по землі, а потім, якщо їх не збирали, починали швидко гнити. Якщо ж похопитися вчасно, ці білоквіти були найкориснішим сільськогосподарським продуктом, адже з них отримували