Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Їй же бо, скоріше більше, ніж це, сер, але не подумайте, що я з тих, хто…

— Я й так добре знаю, що ти злодій, брехун і дурисвіт, — урвав його Ебенезер. — Що саме ти бачив, що підбило до праці твою розпусну уяву? Ну ж бо?

— Я ледве смію сказати, пане, бо ж ви в такому гніві! Хтозна, чи не приб'єте ви мене одразу ту' на місці, хоча я невинний, як немовлятко, од самого початку до кінця.

— Годі, — зітхнув поет. — Знаю я вже тебе і твої штуки. Ти доведеш мене до сказу своїми ухиляннями та зволіканнями, допоки я не ручуся, що ти будеш в безпеці. Ну, що ж, хай буде так, я не бруднитиму свої руки об тебе, обіцяю. Ну, а тепер кажи, чітко і ясно!

— Вони тримали одне одного в обіймах, — сказав слуга, — та воркували, як ті голубки, і пестили одне одного, мов шалені, коли я об'явився там із вашим багажем. Коли міс Анна укмітила мене, то зашарілася і спробувала себе опанувати, але весь той час, поки вона та той джентльмен розмовляли зі мною, вони ну аж ніяк не хотіли стояти собі спокійно, а мусили промовляти раз у раз «мій миленький» і «моя ти душечка», голубити одне одного та тискатися… Вам зле, пане?

Ебенезер зблід як полотно; він важко опустився в капітанове крісло й обхопив голову руками.

— Та нічого, пусте.

— Ну, то, як я вже сказав, пане, вони не могли тримати свої руки…

— Давай, якщо мусиш, то закінчуй уже свою історію, — перебив Ебенезер, — але ні слова більше про тих двох, якщо тобі дороге твоє жалюгідне життя! Вони заплатили тобі, так?

— Вони таки й справді заплатили, пане, за те, що я доставив туди ваш багаж.

— Але аж цілого фунта? То й справді царська винагорода за таку послугу.

— Ну, то, знаєте, пане, я зрештою старий і довірений… — він урвав мову, не закінчивши речення, таким лихим був вираз Ебенезерового обличчя. — Але ось теперечки мені спало на думку, що вони радше не хотіли, аби я розпатякував комусь про те, що побачив. Я вам так скажу, пане, що я нізащо не пропустив би ваш від'їзд лише за таку малість. Якби ж то міс Анна та її джентльмен не поквапили мене піти негайно…

— Відзволь мене від запевнень у своїй відданості, — сказав Ебенезер. — Що ти робив потім, і чому надумав вдавати мене? Кажи хутчіш, поки я не гукнув помічника капітана.

— Це невтішна історія, сер, і мені соромно про це розповідати. Благаю вас, пам'ятайте, що я нізащо не зважився б на це, сер, якби не був у такому сум'ятті та смутку через ваш арешт і якби моє життя не було під загрозою.

— Мій арешт?!

— Еге ж, пане, на поштовій станції. Проте для мене це загадка, як вам зрештою вдалося вийти на волю і так швидко прибути з Лондона.

Ебенезер ляснув долонею по столі.

— Говори англійською, чоловіче! Простими, без викрутасів реченнями, щоб можна було второпати, що до чого!

— Гаразд, пане, — мовив Бертран. — Я почну із самого початку, як на те буде ваша ласка. — Отак сказавши, він дозволив собі сісти за стіл капітана, повернувшись обличчям до Ебенезера, і з цілою низкою напутливих відступів та інших коментарів, за пів години повідав таку історію.

— Я виніс із поштової станції подвійно важкий тягар, пане, бо не тільки втратив хазяїна, найлагіднішого і найлюб'язнішого з усіх тих, що тільки міг би мати бідолашний слуга, але й навіть був позбавлений привілею провести його в кареті до Плімута та востаннє побажати йому ходового вітру і щасливої дороги. Ось чому я мав шукати собі подвійного зілля від цієї скрути. За той фунт, що мені його дали міс Анна та її… Себто я хочу сказати, пане, що, не гаючи часу, я попростував до найближчої винарні, де добряче нажлуктився аракового пуншу, у який цей негідник шинкар домішав такого отрутного мелясового рому, що в мене ледве очі не повилазили. Трьох склянок уже було достатньо, аби мені одібрало рештки розуму, але від того, що я вас втратив, мені було так боляче, що я вихилив аж цілих сім, та ще й опріч того купив кварту ратафії для Бетсі Бердсел. Я хочу цим сказати, що весь хмільний дух, прихований під корком у всенькому Лондоні, не міг піднести мій власний дух, отож, зрештою, у пошуках розради я вирушив назад на Паддінґ-Лейн до вашого помешкання, пане. Але ж тепер, коли ви виїхали, я добре знав, що воно виглядатиме пусткою, і коли б я опинився там на самоті, це лише вдесятеро збільшило б мій біль, отож я й зупинився внизу, гукнувши собі Бетсі Бердсел — ну, ви ж пригадуєте ту покоївку, пане, яка має собі за чоловіка отого химерного дивака та так звабливо сміється? Ми вдвох зійшли східцями вгору і — от дідько! — ваше помешкання аж ніяк не можна було назвати пусткою — воно ледь не трісло від скупчення людей, пане! Там була якась особа на ймення Бреґґ, зовні не більший мужчина, аніж чоловік моєї Бетсі, і пів тузіня шерифових громил разом із ним; вони розшукували вас, пане, і щось там плели про якийсь гросбух — я так і не зміг второпати, що там до чого!

Щойно я трапив їм на очі, як вони здійняли галас, і їм так кортіло відновити справедливість, що я вже почав потерпати за честь Бетсі. Кінець-кінцем, у відповідь на їхні допити, я сказав їм, що мій хазяїн на поштовій станції, і вони всі вирушили геть, аби вас злапати… Ні, не дивіться на мене так, пане! Це не те, що ви могли подумати, присяй-бо! Я б нізащо про це й словечком правди не обмовився, якби не знав, що ваша карета вже деякий час тому вирушила — та я б радше зазнав смерті від їхніх рук або пішов до цюпи. Але ж я добре знав, що то вже шукай собі вітра в полі, тож хай собі полюють, полотном дорога!

Тоді ми — моя діваха та я — вдалися до