Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

того діла, і з її ратафією та моїм ромом нам аж ніяк не бракувало тепла, щоб зігріти простирадла, і коли ми кінчили, то так притомилися, що хоча надворі й був яснісінький день, ми, виснажені й спітнілі, проспали декілька годин, тісно притулившись одне до одного. Невдовзі з певних ознак я відчув, що мій брикунець знову бадьорий і нетерпляче чекає нових гоцалок; проте деякий час я вдавав, що ще дрімаю. (Однак, сказати по-щирості, хоча ми двоє немов близнята щодо бажання та вміння, я вдвічі старший від неї роками та вполовину менш витривалий, і не один раз хоч-не-хоч, а мусив-таки пускати його легким галопом, коли мені кортіло пустити його кроком.) Отож, кажу, були ті ознаки, на які я волів би не зважати, допоки з грудей Бетсі не вирвався стогін і вона не пірнула вниз головою під покривало. Причину того я зрозумів одразу, щойно розплющив очі, бо ж руки, що вхопили мене, були не її руками, а ручиськами самого пана Помічника-Клерка, скрипаля з винарні! Еге ж, присягаю, то був отой самий Ральф Бердсел, чоловік Бетсі, який раніш, бувало, залишав свою нивку неораною, але, відколи я її засіяв, зробився таким ревнивим рільником, що навідувався до свого клаптика ґрунту по п'ять разів на день. Він, либонь, заявився додому, щоб пройти ще одну борозну, і за порадою такого собі кухарчука Тіма, який залишався там унизу і вже віддавна жадав Бетсі, прокрався нагору, аби заскочити нас.

Присяй-бо, пане, то була таки жахлива мить! Я ледь не напудив зі страху й уже був ладен отримати ножа в бік чи кулю в лоба. Бетсі так само, хоч її голова і була захована, мов у страуса, виказала ознаки великої тривоги, що було видко з тої її частини тіла, звідкіля ноги ростуть. Втім, Бердсел і сам, здавалося, був не менш вражений: він тремтів як осичина і хапав ротом повітря, мов риба. Та й руки його, як то скоро я побачив, стискали мене не від гніву. Сльози, як горох, покотилися по його щоках, гладеньких, мов у дівчинки; він шморгав носом і нервово покусував нижню губу, проте не вимовив ані слова і навіть не спробував мене вдарити.

«Ну, годі вже, — вигукнув я нарешті. — Оце лежу я, а от лежить твоя жінка, яку оце щойно як слід відчухрали: ти застукав нас на гарячому. Тож покінчіть із цим, пане, або йдіть уже собі геть!» Тоді він дещо заспокоївся і сказав, що хоч і в його владі забити тут на смерть нас обох, однак він не прагне кровопролиття й усе одно кохає свою дружину. І хоч на лобі в нього вже виросли роги, сказав він, його короткий меч усе одно не в змозі їх спиляти. І, окрім того, він виголосив, що, переспавши з Бетсі, я переспав з ним, позаяк шлюб зробив їх єдиним цілим; і на цій підставі він стверджував, що хоч би якими були почуття Бетсі до мене, йому нічого не лишається, як і собі відчувати те саме — одне слово, раз уже я був її коханцем, то я так само був і його, і то все в очах Господніх!

Я з подивом слухав усю ту єзуїтчину і, бувши собі радесеньким, що мене не проштрикнули, осмілів настільки, що зважився нагадати йому древню істину, що не одному чоловіку була розрадою: Тільки муж-тюхтій і знає, що рогів не має. Почувши це, той неборака негайно ж мене обійняв, і хоч, дідько, мені це було і не до шмиги, ліпше було вже притулитися до нього головою, аніж втратити її. Тим часом Бетсі, відчувши, куди вітер дме, заспокоїлася й собі і, переставши вибивати стегнами третяка, відкинула покривало, гримнула, що не має жодного бажання бавитися у цей тірлім-бом-бом, рівно як і не може збагнути, як воно так сталося, що ціле ліжко таких бабів взагалі спромоглося нагородити її дитиною. Зачувши це, Ральф аж підскочив і тремтливим голосом поцікавився, хто ж насправді є батьком дитини — він чи я. На що Бетсі вигукнула: «То був він! Мій милий Бертран!» Я так собі міркував, що мене зрадили, тож я кляв її, називаючи брехачкою; Ральфові ж я присягнув, що ще два тижні тому я її й пальцем не зачіпав і допіру ледве тиждень минув, як я її граю, тоді як дитятко ось уже третій місяць як у череві сидить. «Він бреше!» — клялася Бетсі. «Я присягаю», — клявся я. «Ба ні!» — присягалася вона. «Ось уже шостий місяць пішов, як я живу з ним, мов та курва, бо ж не мала собі чоловіка, який мав би мене за жінку! Сотні разів залазив він на мене і засівав, поки я, мов та гуска, не ставала напхана по вінця зерном!» Тоді Ральф Бердсел витяг свого короткого меча, котрого він завжди, дарма що клерк, зпишна носив при собі. «Правду!» — заволав він і затряс ним над собою, немов у пропасниці. Я досі мав Бетсі за зрадницю, тож виголосив: «Перед Богом кажу, що твоя жінка брехуха, якої світ не бачив, пане, але вона ніяка не курва. Хай я в пеклі горітиму, якщо ця дитина не твоя, а чиясь інша».

Гай-гай! Хто може сказати напевно, що знає ближнього свого? Хто б не присягнувся, коли мені зрештою вдалося повністю переконати Бердсела, що це вгамує його гнів, тим паче що не наявність рогів його турбувала? Утім, коли я скінчив, він, немов підвівши під усім тим рису, прорік «Amen», підхопився з місця, обличчя його спохмурніло, і погляд став над усяку міру лихий. «Курва!» — гаркнув він на Бетсі й, повернувши меча плиском, з усього розмаху ляснув їй по сідницях. Але на тому він не зупинився і зробив випад, щоб проштрикнути мене, і тільки спритність моїх ніг врятувала мою шию. Я схопив свої плюндри та притьмом кинувся до дверей, а скрипаль щодуху гнався за мною по п'ятах, і я не зважувався прикрити свій сором, аж поки не залишив його позаду на відстані пів кварталу, — як то люди кажуть, пане, Честь втрачай, а шкуру виручай. А щодо моєї цокотухи Бетсі, то останнє, що я побачив, було те, як вона стрибала то туди, то сюди по всій кімнаті, пане, тримаючи руки на сідницях та завиваючи страшним голосом, немов якась напівбогиня, але відтоді я її більше не бачив. Правду кажучи, як то я докумекав