Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– О ні! Я люблю щастя! Світле, прекрасне щастя! І я його зазнаю!

– Гарно сказано. – Вона пильно глянула йому у вічі. – Нарешті чую слова, які відрізняються від декадентського скиглення сучасної молоді. У мене таке враження, що я звідкись вас знаю.

– Одного разу я з вами танцював.

– Ні, я вас бачила ще раніше…

Ернст усміхнувся:

– Може, з Оснабрюка?

Вона метнула на нього погляд:

– Оснабрюка?…

– Я бачив вас там, коли мій друг привітався з вами.

Вона запитально на нього глянула.

– Фріц Шрамм.

– Тепер я згадала, – заквапилася співачка, – ваш портрет висів у його ательє. Отже, ви – його друг. Він про вас охоче й багато розказував. Ваш друг – по-справжньому шляхетна людина. Напевно, ви його дуже любите?

– Я ладен віддати за нього життя.

Вона придивилася до його засмаглого обличчя, зауважила, як він посерйознішав. І повірила його словам… Її наче струмом вдарило від раптового потрясіння. Який же він іще молодий!

– А він?… – запитала вона.

– Він теж – за мене.

В Ернста відпало бажання говорити. Та він змусив себе продовжити невимушену розмову:

– Я часто слухаю ваш спів в опері, милостива панно. Він просто чарівний.

Ланна всміхнулася:

– Досі ви тримали себе королем. Вам не варто сипати компліментами. Облиште це лисим добродіям у фраках. Фріц Шрамм ніколи мені не лестив. Тому я й любила бувати в нього. А ви студіюєте музику, правда? Що саме?

– Композиція, диригування оркестром і гра на фортепіано.

– Ага, отже, ви – майбутній капельмейстер?

– Ще не знаю. Якщо мені стукне в голову, стану каменярем чи пастухом. Загалом мені байдуже, ким я стану. Головне, щоб це давало мені хоч якесь задоволення.

– Хоч якесь?…

– Так. Бо цілком задоволеною людина бути не може.

– Ніколи?

– Ніколи! Якийсь голос завжди нашіптує: «Іди далі… далі».

– Але ж у кожного бувають вершини й апогеї.

– Я ще їх не зазнав. Якби ж тільки знати, де вони!

– Ви ще молодий…

– Я пройшов уже багато кіл. А задоволення так ніколи й не відчув.

– Можливо, розумового. Але ж хіба розум має роз’їдати абсолютно все?

– А в чому тоді сенс? У почуттях?

– Так, у почуттях. – Вона всміхнулася.

– Отже, найвищий прояв почуттів – це…

– Це…

– Кохання?

– Так.

– Кохання, – іронічно повторив Ернст. – Один мій друг визначає його як суміш самолюбства та ображеного або, навпаки, улещеного марнославства.

– Про кохання і справді забагато просторікують, – гірко скрививши вуста, зауважила Ланна Райнер. – Та все ж таки гляньмо хоча б на цей день. Одна людина – здорова й життєрадісна – вигукне: «Який прекрасний день!» А інша – хвора й виснажена – зітхне: «Іще один день моїх страждань!» Але ж день-бо той самий. Усе залежить від того, як ми його сприймемо. І так повсякчас і повсюди. А що ваш друг сказав би про почуття?

Ернст спаленів.

– О, пробачте мені! Та фраза суперечить моїм переконанням. Власне кажучи, у мене дві думки. Одну я б назвав фривольністю моєї зовнішньої, поверхневої оболонки, а другу – плодом моєї справжньої, глибинної натури, так би мовити, моєї пранатури. А вона каже: «Кохання – сп’яніння й молитва! Світло й благодать! Чудо на блакитних вершинах! Золотий Грааль! Примирення зі всім світом!»

Ланна слухала його з усмішкою на вустах.

– Так ви мені подобаєтеся більше. Не треба наслідувати думки широких мас. Пересиченість – огидна. А тепер, якщо хочете, можете провести мене додому.

– Ще б пак! Ще й як хочу!

Ернст був у своїй стихії. Його несміливість мов рукою зняло. Цю жінку він уявляв собі зовсім по-іншому. А тепер вона балакала з ним, наче зі старим знайомим. І, ніби відгадавши плин його думок, сказала:

– Оскільки ви дружите з Фріцом Шраммом, я сприймаю вас як мого давнього знайомого. Він – один із небагатьох, кого я по-справжньому поважаю, ба навіть шаную. Розкажіть мені про нього.

Ернст почувався хлопчиськом. Він з приємністю крокував поруч із вродливою співачкою і, спостерігаючи, як багато людей з нею вітаються, відчував гордість. Він розповідав їй про Фріца, про його мансарду мрій, про квіти та свічі, про молодість і весну.

Вона слухала його з привітним виглядом.

– А що ви тут робите?

– Навчаюся і пишу музику.

– Що саме?

– О, нещодавно я саме написав шість пісень на слова Фріца Шрамма. Дуже хотілося б почути, як вони звучать. Але тутешні дами, наші студентки, співають так кепсько, що ліпше я від цієї ідеї відмовлюся.

– Мені розуміти ваші слова як завуальоване прохання?

– Це залежить від вашого бажання, милостива панно.

– Ай-я-яй! То кажете, пісні на слова Фріца Шрамма?

– Так… Але в мене їх набагато більше.

– Звучить досить-таки обнадійливо. Тоді приходьте до мене завтра на чай. Пополудні, о п’ятій. Буде ще кілька моїх знайомих.

Ернст глянув на неї, аж засяявши від щастя.

Вона з усмішкою простягла йому руку. Він низько над нею схилився і в глибокій задумі пішов додому.

– То ось яка вона – прекрасна Ланна Райнер, – пробурмотів він собі під ніс.

Ланна Райнер мешкала в елегантній квартирі – умебльованій із усією розкішшю та вишуканістю, притаманною шляхетним дамам. У вітальні, витриманій у золотаво-персикових тонах, покоївка безшумно сервірувала чай.

Ернст сидів навпроти Ланни Райнер. Вона була вбрана в шовкову матово-жовту сукню з широкими розкльошеними рукавами, що дуже їй личила, підкреслюючи темний колір волосся та очей.

– Я запросила вас трохи раніше за інших, щоб ще трохи з вами побалакати, – пояснила Ланна. – Ви принесли свої пісні?

Ернст простягнув їй ноти. Вона переглянула їх і запитала:

– Коли ми спробуємо разом їх виконати?

– Коли завгодно.

– Тоді домовмося на п’ятницю – по обіді, приблизно о п’ятій. Але заодно поспіваємо ще й інших пісень та уривків з опер. Добре?

– Залюбки! Тобто ви пропонуєте мені побути вашим акомпаніатором?

– Саме так! Наш концертмейстер просто жахливий. А з вами ми змогли б добре потренуватися. Але чи не забере це забагато часу від вашого навчання?

– Навпаки, я ще й багато чого навчуся.

– Отже, – з чарівною усмішкою на вустах вона подала йому руку, – будьмо добрими друзями в навчанні! І ще одна умова: будьмо чесними. І нещадно говорімо одне одному правду!

– Це вже камінь у мій город. Тут не відкрутишся. Але цього я теж навчуся. Хай буде так.

Покоївка принесла дві візитні картки.

– Просіть їх сюди.

Увійшло двоє чоловіків. Один, з моноклем, – високий, худий і рідковолосий, другий – іще молодий, але з глибокими зморшками навколо рота. Ланна відрекомендувала їх: граф Ніберґ, лейтенант Гарм.

Добродії поцікавилися здоров’ям Ланни та зронили кілька