Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

вистрелив. Тут досить було влучити будь-куди, адже прицілитись як слід я не міг. Ет, нехай йому грець, а як же тоді самиця, в яку я двічі стріляв лежачи, хоч вона стояла до мене боком? І вона втекла? Ні. Якби я виспався напередодні, то б не схибив. А якби ще протер мокру від мастила цівку рушниці, то заряд не пішов би зависоко. Тоді б я не взяв нижче вдруге й куля не пролетіла б у неї під черевом. Ні, сучий сину, якщо ти чогось вартий, то, видно, сам винен. Я вважав собі, що чудово стріляю з дробовика, хоч це зовсім не так, викинув на вітер купу грошей, щоб підтримати в собі цю думку, і все ж, оцінюючи себе холодно й безсторонньо, я знав, що вмію стріляти з гвинтівки велику дичину не гірше від будь-кого іншого. Щоб я провалився, коли не так. І що ж? Я прострелив черево чорному самцеві й упустив його. Тож чи справді я такий стрілець, яким себе вважаю? Атож. Чому ж тоді я схибив, стріляючи по тій самиці? Біс його знає — таке може статися з кожним. Тільки ж тут не було ніяких причин. Але що ти таке, дідько б тебе вхопив? Голос мого сумління? Послухай, моє сумління чисте. Щоб я провалився, а я таки знаю, чого вартий і на що здатен. Якби мені не довелося теліпатись у таку далеч, то я мав би самця чорної антилопи. Адже я знаю, що Римлянин — справжній мисливець. Iі там було ще одне стадо. Чому ж я пробув там тільки вечір? Хіба ж так полюють? Ні, хай йому дідько! Ось я колись розживуся на гроші, й ми повернемося сюди, доїдемо на автомашинах до Дідового села, наймемо носіїв, щоб обійтися без цієї смердючої машини, потім відішлемо носіїв назад, отаборимося в лісі біля струмка, вище села Римлянина й будемо жити та полювати в цих місцях, не хапаючись, щодня ходити на полювання, а іноді я влаштовуватиму собі перепочинок і писатиму тиждень, або півдня, або через день і вивчу те місце, як вивчив місця навколо озера, куди нас привели. Я побачу, як живуть і пасуться буйволи, а коли слони підуть через пагорби, ми станемо дивитися, як вони ламають гілки, і мені не треба буде стріляти; я просто лежатиму на опалому листі й дивитимусь, як щипають траву куду, і не вистрелю, хіба вже побачу роги, кращі за ті, що їх ми веземо зараз, і замість вистежувати цілий день чорну антилопу з простреленим черевом, лежатиму собі за каменем і дивитимусь, як вони пасуться на схилі пагорба, і матиму досить часу, щоб назавжди закарбувати їх у своїй пам'яті. Звичайно, Геррік може привезти туди свого Бвану Сім-ба, і вони розлякають дичину. Але якщо вони це зроблять, я піду далі, ген за оті пагорби, там є інші місця, де можна жити й полювати, якщо тільки є час. Вони проберуться скрізь, де пройде машина. Але там усюди мають бути долини, як оця, про які ніхто не знає, і машини йдуть дорогою мимо. Усі полюють на тих самих місцях.

— Пива? — спитав М'Кола.

— Так, — відповів я.

Звичайно, тут не прогодуєшся. Всі так кажуть. Налітає сарана й пожирає посіви, і мусон не приходить вчасно, і дощів як нема, то вже нема, і все сохне й горить. А /тут іще кліщі та мухи, від яких гине худоба, і москіти приносять малярію й пропасницю. Худоба падає, а за каву не візьмеш справжньої ціни. Треба бути індійцем, щоб уміти взяти прибуток із сізалю, а на узбережжі кожна плантація кокосових пальм означає, що хтось розорився, сподіваючись заробити на копрі. Білий мисливець працює три місяці на рік і пиячить цілісінький рік, а уряд розоряє країну на вигоду тубільцям і індійцям. Ось що тут розповідають. Усе це так. Але я не прагнув зарібку. Я тільки хотів жити тут і полювати без поспіху. Я вже перехворів на одну хворобу й узнав, що таке промивати кишки мильною водою тричі на день, а потім вправляти їх назад. Є засоби, що виліковують від цієї напасті, і варто було перетерпіти задля всього того, що я бачив і де побував. Та й підхопив я цю хворобу на брудному пароплавчику, коли плив сюди з Марселя. А моя дружина не хворіла, жодного разу. І Карл так само. Я любив Африку й почував себе тут, як удома, а коли людині добре в якійсь країні за межами батьківщини, то туди треба і їхати. За часів мого діда Мічіган був розсадником малярії. Її називали пропасницею й трясцею. А на острові Тортугас, де я пробув не один місяць, епідемія жовтої пропасниці якось скосила тисячу чоловік. Нові континенти й острови намагаються відстрахати нас хворобами, як змія — сичанням. Адже є і отруйні змії. їх убивають. А те, що сталося зі мною місяць тому, напевно б убило мене за давніх часів, коли ще не навчилися боротися з цим. Може б, і вбило, а може б, я й видужав. І все ж куди краще жити в хорошій країні, оберігаючись від хвороб найпростішими запобіжними заходами, аніл; удавати, що країна, яка геть перевелася, все ще хороша.

При нашій появі континенти швидко старіють. Місцевий люд живе з ними в злагоді. А чужоземці усе нищать і руйнують — рубають дерева, виснажують водні джерела, тому й зменшується доплив води, і невдовзі грунт — оскільки трав'яний покрив переорюють — висихає, а далі й вивітрюється, як це става-лося в усіх країнах і як почав вивітрюватись у Канаді на моїх очах. Землю стомлює культивація. Країна швидко зношується, якщо людина разом із своїми тваринами не віддає їй свого посліду. Варто людині замінити тварину машиною — і земля швидко перемагає її. Машина неспроможна ні відтворювати собі подібних, ні удобрювати землю, а на харч їй іде те, що людина не може вирощувати. Країна повинна залишатися такою, якою вона вперше постає перед нами. Ми — чужинці, і після нашої смерті країна залишиться занапащеною, а все ж залишиться, і ніхто не знає, що її жде. Чи не такий самий кінець, який спіткав Гобі в Монголії, що перетворилася на пустелю.

Я ще приїду до Африки, але не для заробітку. Щоб заробити собі на прожиток, мені потрібні два олівці і стосик найдешевшого паперу. Я повернуся сюди, бо мені подобається тут жити — жити по-справжньому, а не животіти. Наші предки