Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

їхали до Америки, бо в ті часи саме туди й треба було прямувати. Америка була гарна країна, а ми перетворили її на казна-що, тож як на мене, то я поїду кудись-інде, бо ми завжди мали право їхати туди, куди нам хотілось, і завжди так чинили. А повернутися назад ніколи не пізно. Нехай до Америки переїжджають ті, хто не знає, що вони затрималися з переїздом. Наші предки побачили цю країну в кращі її часи, і вони бились за неї, коли вона була варта того, щоб за неї битись. А я поїду тепер кудись-інде. Так ми робили за давніх часів, а гарні місця ще є і тепер.

Я вмію відрізняти хорошу країну від поганої. В Африці багато всілякої звірини, птахів, і мені подобаються тубільці. В Африці добре полювати й ловити рибу. Полювати, вудити, писати, читати книжки й бачити навколишній світ — ось чого мені хотілось. І запам'ятовувати побачене. Усе це я люблю робити сам, хоч мені цікаво і спостерігати збоку й багато чого іншого. А ще я люблю лижі. Тільки тепер ноги в мене вже не ті, та й марнувати час на пошуки гарного снігу, видно, не варто. Тепер скрізь надто багато лижників.

Машина об'їхала вигин річки, перетнула зелену луку, й попереду з'явилось масайське село.

Щойно побачивши нас, масаї висипали за загорожу й оточили машину. Тут були молоді воїни, які нещодавно бігли з нашою машиною наввипередки, були й жінки з дітьми — все село вийшло подивитися на нас. Діти були всі маленькі, а чоловіки й жінки — ніби одного віку. І не було видно жодної старої людини. Масаї зустріли нас як давніх друзів, і ми влаштували для них цілий бенкет. Почастували їх хлібом, що його спершу чоловіки, а за ними й жінки їли з веселим сміхом. Я звелів М'Колі відкрити дві бляшанки з фаршем і одну з пудингом, розподілив усе те на порції й пороздавав масаям. Я чув і читав, буцімто вони харчуються тільки кров'ю худоби, змішаною з молоком, а кров беруть із шийної вени, яку відкривають пострілом із лука майже впритул. Проте масаї їли хліб, консервоване м'ясо та пудинг з превеликим смаком, сміючись і жартуючи. Один із них, височенний і гарний, просив у мене щось не зрозумілою мені мовою, тоді до його прохання приєдналося ще п'ять чи шість голосів. Видно, вони страшенно чогось хотіли. І тут височенний масай скривив обличчя й видав звук, схожий на вереск недорізаного поросяти. Аж тепер я збагнув, у чому річ, і натис на клаксон. Дітлахи з вереском розбіглися, воїни бралися за животи від сміху, а коли Камау, на загальне прохання, ще й ще натискав на клаксон, я побачив на жіночих обличчях неймовірний захват, справжній екстаз і подумав, що, зачарована клаксоном, будь-яка з них віддала б своє серце Камау.

Час було їхати, тож, роздавши порожні пивні пляшки, етикетки й, нарешті, бляшані ковпачки від пляшок, що їх М'Кола попідбирав у машині, ми рушили в дорогу, ще раз викликавши клаксоном захват у жінок, переляк у дітей і бурхливі веселощі в чоловіків.

Воїни довго супроводжували машину, але нам треба було поспішати, а дорога через оленячий парк була хороша, тож невдовзі ми помахали на прощання останнім масаям. Ті стояли, поспиравшись на списи, ставні, високі, в коричневих шкурах, з прямими косами і дивилися нам услід, з усмішками на розмальованих червонясто-коричневою фарбою обличчях.

Сонце вже майже зайшло, а що я не знав дороги, то поступився місцем біля Камау гінцеві, а сам пересів на заднє сидіння біля М'Коли й Герріка. Ще завидна ми переїхали оленячий парк і опинилися на сухій, порослій рідким чагарником рівнині; я дістав іще одну пляшку німецького пива й, роззираючись довкола, помітив раптом, що всі дерева всіяні білими лелеками. Чи вони сіли перепочити, чи, може, полювали на сарану — хай там як, а в присмерку видовище було неповторне, й, зачарований ним, я віддав Дідові пляшку, де пива лишалося ще на добрих два пальці від денця.

Наступну пляшку я, забувши про Діда, випив сам. Лелеки ще сиділи на деревах, а праворуч паслося кілька газелей. Схожий на сірого лиса шакал продріботів через дорогу. Я звелів М'Колі відкрити ще одну пляшку, а тим часом ми перетнули рівнину й тепер положистим схилом піднімалися до села; попереду вже видніли дві високі гори, майже зовсім стемніло, й стало прохолодно. Я простяг пляшку Дідові, він забрав її до себе і, скоцюрбившись, ніжно притис до грудей.

Вже поночі ми зупинились на дорозі біля села, і я заплатив гінцеві, скільки було сказано в записці. Дідові я також дав стільки, скільки сказав Старий, та ще трохи на додачу. Потім між тубільцями зчинилася суперечка. Геррік мав поїхати з нами до головного табору і там одержати гроші. Абдулла теж хотів їхати з нами: він не довіряв Геррікові. Вандеробо-масай благав узяти і його. Він боявся, що вони обидва його обдурять і не віддадуть його частки, а я був певен, що вони так і зроблять. А тут іще треба було забрати бензин, який нам залишили, щоб ми або використали його в разі потреби, або ж привезли з собою. Одне слово, ми були перевантажені, та ще я не знав, яка дорога попереду. Але вирішив, що можна взяти Абдуллу й Герріка і втиснути кудись вандеробо-масая. Але про Діда не могло бути й мови. Він одержав гроші, був задоволений і тепер не бажав висідати з машини. Заліз під самий верх і, вхопившись за мотузки, торочив:

— Я їду з бваною!

М'Кола й Камау мусили силою стягти його звідти, щоб перекласти вантаж, а він кричав:

— Хочу їхати з бваною.

Поки вони поралися в пітьмі, він узяв мене за руку й почав тихо говорити щось.

— Ти одержав свої шилінги, — сказав я.

— Так, бвана, — відповів він. Справа була зовсім не в грошах. Платою він був задоволений.

Потім, коли ми сідали в машину, він знову став дертися нагору. Геррік і Абдулла стягли його.

— Не можна. Немає місця.

Він знову став щось казати мені жалібно й благально.

— Ні, немає місця.

Я згадав про свій маленький складаний ножик, дістав його з кишені й дав Дідові. Але він тицьнув його назад.

— Ні,— відмовився він. — Ні.

Потім він затих і сумирно стояв край дороги. Та коли ми рушили, він побіг слідом за машиною, і я чув, як він кричав у темряві:

— Бвана! Хочу їхати з бваною!

Ми