Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

— Звідки цей горюха? — запитала співчутливо.

— Не знаю. Приблудився.

Звідки, як він попав сюди, Кастор не знав; прибився погрітись. Прибився? Епіфанію нічим не здивуєш: найзаплутаніші в світі речі мають розгадку. Розпливчасте, туманне, темне для неї просто не існує; все ясно, як Божий день, все поясниме. Таємниця хіба що один негр Кастор Абдуїн.

— Не інакше, кумова робота. — Вона мала на увазі божка Ешу, страшенного витівника. — Тут усе сходиться. Кому щопонеділка ти підносиш їжу, як не йому? Кому завжди твій перший ковток горілки? Хіба не йому? Так от, скажи на милість: де це видано, щоб мисливець та полював без собаки? Ешу знає, кому робити добро.

Епіфанія принесла в черепку воду. Пес почав жадібно хлебтати.

А коли йому дали м’яса й бобів, недоїдки вчорашньої вечері, завагався; довго, нерішуче обнюхував їх, неначе сумніваючись: невже йому привалило таке щастя? Боязкі очі перебігали з Кастора на Епіфанію, благаючи підтвердження. Певно, не раз бачив смаленого вовка у своєму собачому житті.

Жаліслива Епіфанія підсунула черепок під ніс небораці: якщо глине шмат м’яса й злиплу грудку бобів, то не пошкодує. Наївшись, пес вдячно лизнув руку негритянці, яка навпочіпки сиділа біля Факела.

— Сірома, він просто конав з голоду.

— Клянуся звіриною в пущі, що йому полатали ребра. Погуляла по ньому ломака.

— Такий забрьоханий, що й масті не розбереш, білий він чи чорний.

А може, рябий. Ага, ось одна чорна пляма на грудях, а друга ось, на голові. Поглянь, а він досить гарний.

— Гарний?!

Кастор глузливо засміявся: в цієї Епіфанії просто золоте серце, вона хоч жінка свавільна й вередлива, зате добра, жаліслива, як ніхто. Поманила пальцями, покликала лагідно цього приблуду:

— Ходи сюди, горюхо.

Собака ледве звівся на ноги, пришкандибав. Загавкав гучніше, заметляв хвостом: угрівся біля вогню, втамував спрагу й голод, сподобився ласки. Віднині його так і кликали — Горюха.

Окрім Епіфанії, що зналась на ворожбі та релігійних обрядах, ніхто так і не здогадавсь, звідки в цьому закутні взявся пес. Прибився — і край. Ніхто його не шукав, не заявляв на нього прав. Факел думав, що собака втече, аж ні. Раніше безпритульний, а нині хазяйський. Пес уподобав дім, став другом людини, віддався під її руку.

3

Епіфанія вийшла на поріг майстерні. Надворі мрячило — хоч би клаптик чистого неба вгорі. Поскаржилась:

— Отут, у грудях наче щось давить. Може, хто наврочив. А що, може бути.

Факел теж кілька днів був сам не свій, і він хотів усе з’ясувати.

— По-моєму, в тебе на душі коти шкребуть. Коти…

Ранок без сонця, без променя світла, без крихти тепла. Епіфанія перебила його:

— От же ж глушина, навіть на святого Жоана не гуляють!

Він збирався з’ясувати все до кінця.

— Я знаю, що ти намислила — тікати.

Епіфанія підступила до Кастора, погойдуючись усім тілом, шия і груди оббризкані дощем. Стала перед негром, закинула на його широкі плечі руки й мовила жалібно й вередливо:

— Ти зовсім не цікавишся мною.

Свавільниця вигнулася тонким станом: знала свою силу й владу над своїм дружком. А йому, перш ніж заперечити, треба було зібратися з думками.

— Чого ти прагнеш, то це подратувати мене, збудити в мені звіра, посміятися з мене. Що ж, як то кажуть, вольному воля. Знайомство наше коротке й щастя не вічне, сама не раз казала. Пригадуєш? Тільки не кажи, що я не цікавлюсь тобою.

— Ти не цікавишся нічим. Тобі не подобаюся ні я, ні інша. Ось коли закохаєшся по-справжньому, тоді віділлються тобі мої сльози. — Її руки оповили його шию.

— Як ти можеш таке говорити? Хіба ти не подобаєшся мені? Невже не бачиш, не відчуваєш?

Вона відчула, як він наливається жагою.

— У ліжку я тобі подобаюся, це правда. Я, Зулейка, Бернарда, Даліла, навіть Збуй-Вік, та хто тобі не подобається? Геть усі шаленіють за Факелом, починаючи з мене. Кажуть, що і в Такарасі те ж саме. Знаєш, хто ти?

Тіло до тіла, обоє так і пашать, хто тут сильний, хто слабкий?

— Зайвий раз переконуюсь: ти як був дитиною, так і лишився, без царя в голові. Але все це тільки видимість. Насправді ти диявол.

— Ти так і не відповіла мені: тікаєш звідсіль?

Не розмикаючи обіймів, Епіфанія відхилилась назад.

— Вирішив допитатися? Так ось, щоб на святого Жоана та не стрибати через багаття, не смажити кукурудзи, не їсти мамалиги, кадрилі не танцювати, такого в моєму житті не бувало. — Вона визирнула надвір, на хвищу, на свинцеве небо. — Настав червень. Для мене нема свята більшого за день святого Жоана.

Стояла зажурена, відчуваючи порожнечу в грудях. Щоб заспокоїтися, знову вийшла на поріг, але й під дощем пашіла, як горн, жар палив її, і вже не обходило, хто з них поступиться перший.

— Не думала застряти тут надовго, це ти зав’язав мені світ. Але ти ніколи не просив мене залишитись.

— А ти цього хотіла?

— На все в тебе відповідь, ти сам сатана у плоті. Я в’же домовилася з Котіньєю кудись податися, але нехай уже, задля тебе я ладна забути про святого Жоана.

— Так він тобі подобається?

— Над усе на світі!

Вона так любила це все: палахкотливі багаття, солодкий батат, зелена кукурудза, каструлі з мамалигою, кукурудзяні пироги з медом, женіпапова наливка, кадрильні колінця, — і вона цього заслуговувала. Як і всі інші.

— Можеш їхати на святого Жоана у виселок більший, людніший. Але щоб знала: святого Жоана відзначатимуть і в Великій Пастці.

— А хто це влаштує? Ти?

— Я теж шаную цього святого і теж хочу повеселитись.

— Ти влаштуєш свято для своєї негритяночки?

— Для тебе і для всіх.

— Негр — майстер на всі руки. Я хочу одного — все побачити.

— Неодмінно побачиш.

Епіфанія обм’якла в його обіймах, затрепетала, як рибина в сітях.

— Я вся розбита, зламана: ти обсотуєш мене, зачаровуєш поглядом. Ти — Ешу Елегба, ти гаспид.

— Я Кастор Абдуїн, по-вуличному Факел, так мене прозвали дівчата. Як тобі, твій слуга покірний?

Горюха дивився, як, пересміюючись, вони рушили до ванькирчика в глибині майстерні; тоді поклав морду на лапи й заснув.

4

Весела Епіфанія стала на порозі кузні, тримаючи обіруч важку каменюку.

— Знайшла на річці. Припала до вподоби, от і принесла.

Ця вже зріла, бувала в бувальцях жінка зберегла дівоче сприйняття і безпосередність. Щодня якийсь гостинець: крем’яшок, фрукт, квітка, перелякана зелена ящірка, а найцінніший дарунок — вона сама. Чорний, округлий і гладенький, камінь покотився по підлозі; м’ясисті губи