Читати книгу - "Володимир"

Так тривало кілька годин — кров’ю щедро полилась земля біля Абідоса, трупи вкрили поле бою навкруг Хрисополя, на морі кораблі, що вийшли з Золотого Рогу й Босфору, зіткнулись з кораблями Варда Фоки й почали їх палити грецьким вогнем, але й на них самих полилась лавина того ж самого вогню.

І тоді, як це звичайно буває, почалося безумство бою — війська імперії й Варда Фоки, його полководці, два імператори — один з яких сидів на Соломоновім троні в Константинополі і другий, що недавно одягнув корону у Вірменії, в домі Євстафія Мелаїна, — всі вони розуміли, що перед ними одно — життя або смерть; тому, зібравши всі сили, рушили — до загибелі або перемоги!

В цьому останньому бою доля зрадила імператорові Василеві — кремезний, широкий у плечах Вард Фока, сидячи на коні, сам вів легіони, на чолі легіонів їхав і Василь, легіони Фоки зломили військо імперії, імператор Василь завернув назад коня — сила перемогла силу, Мала Азія мстилась імперії, саме небо, здавалося, не могло вже врятувати імператора Василя.

Але поміч імперії йшла — у найстрашнішу годину бойовища під Абідосом з лісів за рівниною вирвалось множество вершників, яких вів одноокий, сивоусий, похилий віком воєвода Рубач.

Все сталось надзвичайно швидко — минули короткі хвилини, й руські вої опинились близько від раті Варда Фоки, ще якісь хвилини — й вони врізались у легіони; це була буря, що налетіла серед білого дня, грім, що впав з ясного неба. За одну годину тут, на полі бою під Абідосом, переможці стали переможеними, переможені стали єдиними господарями поля…

Перемога, правда, далась руським воям нелегко — легіони Фоки одбивались несамовито, майже дві тисячі руських воїв поклали голови на чужій гарячій землі, сам воєвода Рубач був поранений у груди, звалився, обливаючись кров’ю, з коня.

Та хіба імператор Василь думав про це? Сп’янілий від крові, захоплений перемогою, їхав він полем, довго стояв над трупом Варда Фоки, одрубана голова якого з втупленими в небо очима лежала в поросі й крові. Він велить тіло Фоки закопати, а голову одвезти й почепити на списі в Константинополі. Їдучи далі, Василь велить брата Варда Никифора закувати в кайдани й кинути у в’язницю, полководця Калокіра Дельфіна посадити на кілок…

А руські вої? Це ж вони на цей раз врятували Візантію, їм і тільки їм мусить завдячувати імператор-чернець тим, що зберіг корону й червоні сандалії, втік від смерті, живий.

О, імператор Василь не забуває про руських воїв, йому сповістили, що їхній воєвода тяжко, а може, й смертельно поранений, що тут, на полі бою, лежить дві тисячі їхніх трупів.

Він забуває про ряд, укладений з руським князем, про запрошення воєводи Рубача до Константинополя, про все…

— Я не хочу, аби руські потрапили до Константинополя, — кривить губи імператор Василь, — я не стану говорити з їхніми воєводами… Переправити їх через Босфор, послати в Болгарію… Я сказав усе. В Константинополь!

Воєвода Рубач прокинувся темної ночі, довго дивився на зорі, що глибоко й дуже кволо тліли над ним, чув тупіт коней, голоси людей, довго думав і не міг зрозуміти, що ж з ним сталось?

— Люди, вої, де ж я? — хотів крикнути він, але з уст його зірвався ледве чутний шепіт.

Саме цього шепоту хтось, либонь, і ждав, бо одразу ж до вуха Рубача долетіло:

— Ми тут, воєводо…

— Хто ви?

— Безрук… Щадило…

— Дяка Богові! Де ж ми? Що сталось?

— Ми, воєводо, чесно й з славою боролись під Хрисополем, перемогли війська Варда Фоки…

— Скільки полягло наших воїв?

— Дві тисячі!

— О Боже, Боже!

Довге мовчання.

— Тоді… я хочу говорити з імператором Василем… Ми зробили, що могли, нехай імператор обіцяє… Везіть мене в Константинополь…

— Ти, воєводо, був поранений у груди місяць тому, нас не пустили до Константинополя, а переправили через Босфор і послали в Болгарію.

Рубачу пекло в грудях, нестямно колотилось серце, нічим було дихати, проте він усе переміг, сказав:

— Це ж лжа, зрада… На Константинополь… Одразу ж!

— Ми далеко від нього, — долинула відповідь, — нині вночі проминули Адріанополь, вранці підемо на північ, у Родопи.

— Почекайте! — промовив воєвода. — Мовчіть… Дайте мені тільки води й вина… А я подумаю…

Але воєвода не думав. Дізнавшись про те, що сталось, він уже знав, що йому слід робити, Рубач хотів тільки полежати в тиші, спочити, зібрати сили.

Коли почало світати, він нібито прокинувся.

— Мужі мої, вої! Посадіть мене! — сказав Рубач.

— Не треба, воєводо, зараз ми рушаємо в дорогу, а ти лежи, спочивай!

— Ні, я вже спочив, годі, і в дорогу вам треба рушати… Тому й посадіть!

Його посадили, й якусь хвилину воєвода, важко віддихуючи, дивився перед собою. У полі світало, вдалині було видно стіни города, ближче — два шляхи, один з яких ішов до темних гір, інший — по долині.

— Пізнаю, — промовив Рубач. — Тут колись ми бились з князем Святославом супроти ромеїв і перемогли їх.

Він помовчав, дихати йому було важче й важче.

— А тепер слухайте, — повів далі Рубач. — Ми зробили все, що могли… Ромеї зрадили нас, а тому іменем князя Святослава й Володимира велю: завертайте від Родопів, не йдіть супроти болгар, а рушайте до Дунаю, ідіть і скажіть про все Володимиру-князеві… Отак і приходить смерть… Прощайте!

Він хитнувся, впав головою на землю, був мертвий… Вої поклали його тіло на віз і в сірих туманах світанку завернули праворуч, до Дунаю…

3

На множество браней, захищаючи рідну землю й людей її, ходила Русь, — літописець временних тих літ, оглядаючи минуле, дивлячись на швидкоплинний сучасний йому світ і намагаючись підняти запону над майбутнім, писав на пергаменті: «Брані були допреже дідів наших і при отцях наших, світ стоїть до брані, брань стояла до світу».

Проте той же літописець і ми також знаємо, що, одбиваючи землі, ворогуючи з загарбниками, люди руські завжди повертались з поля бою переможцями, ніколи не схиляли голів перед ворогом.

Тим-то події, що стались у далекому Абідосі, у Візантії, так сколихнули Русь та й увесь тогочасний світ — це ж руські вої врятували Візантію, це ж вони були переможцями на полі бою, але що зробила Візантія з ними?

Город Київ ждав з походу воїв — там були отці, сини, брати многих і многих киян: воєвод і бояр, ремісничого передграддя, земельного Подолу, холопської Оболоні, — їх ішло багато на брань, всі вони були міцні, дужі, їх вела вперед