Читати книгу - "Володимир"

І вже в Києві всі очі прогледіли, ждучи воїв з походу, — дні ідуть, тижні, місяці, а їх все немає й немає. Сторожа на стінах стояла — дивилась, люди виходили далеко за город — ждали, хто б не їхав Червенським шляхом, запитували: де ж, де ж забарились наші вої?

Нарешті в Києві почули, що вої ідуть додому, — їх бачили в землі угличів і тиверців, за городом Пересіченим вони перейшли Дністер, позад них лишився Гнилий Тіскот і Торчевськ, вони все ближче й ближче — вже на Росі.

І тільки одно дивувало киян — про воїв руських, які повертаються з Візантії до Києва, повідають випадкові подорожани, купці, заїжджі гості, чому ж самі вони не дають знаку про себе, не посилають попереду гонців?

Коли вої проминули Стугну й от-от мали з’явитись на околицях, весь Київ вийшов за стіни, став над Червенським шляхом, ждав…

Був пекучий, задушливий день. У небі ні хмаринки. Поле сяяло до самого обрію. Тихо. Вгорі дзвенять жайворони, в травах стрекочуть коники.

Руда хмаринка куряви встала на півдні, вона все росла й росла. Що ж сталось? Воїв руських ішло в похід множество, вони їхали, мчали на баских конях, були міцні й дужі. Нині в полі ідуть пішо вої, на них убогі вретища, за ними не тягнеться на довгі поприща обоз, вони посуваються так повільно.

Наперед вийшли стàрці градські.

— Стійте!

Вої зупинились і стояли, похиливши голови.

— Хто ви? Чого йдете до города Києва?

— Ми вої руські, йдемо від города Константинополя, з походу…

— З походу? А чого ж ви такі? Невже посрамили честь Руської землі? Де ваші воєводи й тисяцькі? Де знамено ваше?

Наперед пройшли тисяцькі й сотенні — на плечах своїх вони несли видовбану з дерева корсту, що прикрита була згори знаменом князя Володимира. Дійшовши до натовпу, старшина стала.

— Ми не посрамили Руської землі, несемо з собою прах воєводи нашого Рубача, ось наше й знамено. Слухайте, отці, брати, сестри, жони, ми чесно боролись, як велів князь і ви, але гречини нас обдурили, скривдили, після брані за Константинополем хотіли нас послати на болгар, не дали дані, розірвали ряд…

Люди мовчали. З небагатьох слів, промовлених над корстою воєводи Рубача, всі зрозуміли, що сталось у далекій Візантії, не сором, а образа, гнів, розпач палили серця людей — плач великий залунав над полем, отці кинулись до синів, жони до чоловіків, діти до отців.

А далі сталося те, до чого неминуче йшлося, — образа, гнів, розпач і неймовірне людське горе прорвались, вибухнули, як гроза й буря, що проносяться часом серед ясного, пекучого літа, як скована льодом ріка, що рве береги й перепони…

Вої, які ходили в чужу далеку землю, й люди київські, що так довго нетерпляче їх ждали, в мовчанні посувались до города, дійшли до стін Гори, обминули їх, стали посуватись стезею, що доходила до Боричевого узвозу. Крок їх прискорювався, з натовпу виривались стогони, плач, прокляття. Над головами людей коливалась, пливла вкрита знаменом корста з прахом воєводи Рубача.

Вони зупинились напроти терема купця-гречина Феодора. Звідти вискочили, побачивши натовп, але одразу й сховались за частоколом кілька слуг. У вікнах на верху терема на мить виткнулись і зникли обличчя купця й його сина Іоанна.

— Виходь, купчино, хочемо говорити з тобою! — чулись збуджені голоси.

— Іди сюди, відповідай за смерть людей наших!

— Не ховайся, слуго імператорів! Це ж ти намовляв нас, ставив меди, посилав у Константинополь!

— Ідіть, ідіть сюди, пси ромейські!..

Натовп шумів, кричав, волав багатьма голосами, серця людей палали від помсти. Одна іскрина, один удар — і вдарить блискавиця, люди київські стояли біля терема купця Феодора, але бачили перед собою всіх ромеїв, всіх імператорів, всю Візантію, що віки робила, а нині ще раз содіяла їм кривду, зло, забрала життя рідних, близьких людей.

— Виходь, гречине, відповідай за діла Візантії!

І може бути, якби старий Феодор разом з сином Іоанном вийшли з терема, стали перед людьми, повинились у злих своїх діяннях, схилили коліна перед корстою з прахом воєводи Рубача, може, все сталось би інакше.

Але купець з сином не вийшли до людей, веліли слугам брати рогатини, самі схопили топори…

Гнів людський був навальний, нищівний, справедливий. Око за око, зуб за зуб, — ні, й цього було мало, щоб загасити помсту, образу, душевний біль, — люди кинулись до стін терема, навалились плечами на дубові колоди — впали стіни, як гниле павутиння, тріснув, розсипався, впав, здіймаючи стовп куряви, терем, під руїнами його зник купець, син його Іоанн.

— Смерть гречинам! — лунали крики. — На Візантію! До князя, до князя Володимира!

4

Князя Володимира не було в цей час у Києві — цілий тиждень він сидів у Родні, де навкруг старої фортеці між Дніпром і Россю копали рови, насипали вали, воздвигали стіни, вежі. Родня була тільки останньою ланкою споруд і валів, що ставились з півночі до півдня. Полянська земля, вся Русь тепер міцно відгородилась від дикого поля й Руського моря, звідки все частіше виходили нові й нові орди, де, притаївшись, чатувала Візантія.

Там, у Родні, князь Володимир одержав через гонців вість про те, що трапилось з руським воїнством у Візантії. Ця вість приголомшила його. Він велів дружині сідлати коней, їхати додому.

Увечері шляхом, що вився над самим берегом Дніпра, Володимир повертався до Києва. Город зустрів його тишею й мовчанням, на концях не було видно людей, ніде не куріли димки, в передградді чорніли згаслі домниці[131].

У цій тиші коні піднялись Боричевим узвозом, проминули ворота. Зарипіли жеравці, поволі опустився й упав на край валу міст, одразу ж зачинились ворота, вся сторожа стояла на городницях.

Біля терема князя ждало багато бояр, воєвод, тіунів — всі ліпші й нарочиті мужі Гори. Коли князь пішов на верх, вони посунули слідом, збились у Золотій палаті.

Боярство й мужі одразу загомоніли:

— Загинуло наше воїнство у Візантії, княже! Горе велике у Києві настало.

— Чув уже, бояре й мужі, істинно, горе велике, болить моє серце, стенить душа.

— Не токмо вої. Їх немає, вони прийняли смерть, спочивають. Ми ж — живі, у городі неспокійно, ждали тебе. Що було, що тільки було! Весь Київ вийшов за стіни, щоб зустріти воїв, узнав правду, застогнав, заплакав. Терема купця мов і не було, самого його й сина вбили… Ми не чуємо душі, адже не купець, а самі воїв у Константинополь посилали.

— Дуже шкодую, — сказав князь