Читати книгу - "Останній заколот"

— Хіба не так?

— Може, не зовсім. Просто я ще не вважаю себе остаточно своїм у цьому суспільстві, його закони й звички ще не ввійшли в мою плоть і кров, не стали невід’ємно моїми.

Олег Данилович заплющив очі й подумав: оце, що він сказав зараз, також брехня, невеличка, проте брехня. А якщо чесно, то все йде від того, що він чогось боїться. Бо від Горожанина, голови губвиконкому, ще якогось начальства залежить, працюватиме він в гаражі чи десь в іншому місці, зрештою, його щастя з Наталею, а без неї він не уявляє життя. От і доводиться йти на маленькі, та все ж компроміси, як він з тою ж Дороговказ: інший зовсім би не розмовляв з нею, не звертав на неї уваги, а він но раз уже ловив себе на тому, що намагається бути з комірницею підкреслено люб’язним. Іноді навіть запобігаєш перед нею, визнав нарешті відверто, але ж добре визнавати таке тільки перед самим собою, ну, почервонієш у темряві, як зараз, все одно ніхто не побачить…

Олег Данилович мимоволі тяжко зітхнув, і Наталя присунулася до нього.

— Я не засуджую тебе, — гаряче видихнула у вухо.

“Однак я засуджую сам себе”, — міг би відповісти Олег Данилович, та промовчав. А потім подумав: а чого засуджувати? Хто вони, оті яковлєви та іже з ними? Мерзота, погань, паскуди… І чи варто з-за них займатися самобичуванням? Той же Яковлєв, якщо б зміг, плюнув би на нього, розтер і тут же забув. З таких, як Яковлєв, за сприятливих умов виходили побєдоносцеви та аракчеєви.

Ця думка начебто заспокоїла Олега Даниловича, притулився до Наталі й хотів заснути, та десь всередині все ж ворушився якийсь непомітний, маленький, зовсім мікроскопічний хробачок. Олег Данилович навіть знав, як він зветься: муки сумління. Знав також, що вгамувати його зовсім легко, та не міг чи не хотів — не спав і крутився на ліжку аж до ранку.

35

За ворітьми почувся гуркіт коліс, рипнула хвіртка, Фрося відірвалася від грядки з морквою і побачила Гольдройза. Йона Янкелевич оглянув подвір’я, привітно помахав господині рукою. Непоспішливо дістався веранди, вмостився на табуретці, й дивно було, як вона витримує його огрядне тіло.

Фрося сіла навпроти Гольдройза. Догадувалась, чого з’явився, та мовчала, чекаючи, що скаже сам.

Йона Янкелевич витягнув коробку цигарок, покрутив коліщатко дешевенької, проте надійної запальнички, випустив з ніздрів хмару пахучого диму, спідлоба глянув на Фросю і запитав:

— Знаєш, чого я хочу?

— Ні.

— І не догадуєшся?

— Догадуюсь.

— Чого ж мовчиш?

— А самі скажете.

— Якщо прийшов, звичайно, скажу, — погодився Йона Янкелевич. — Гарного мало.

— Авжеж.

Гольдройз покрутив головою на товстій шиї, йому це вдавалося важко, та все ж устиг помітити, що в садибі, крім них, нікого нема. Однак запитав:

— Ми самі?

— Як бачите.

— А де чоловік?

— Бандитів ловить.

— Бандитів… — невдоволено пробуркотів Гольдройз. — Слово яке винайшли! Негарне слово…

— Як же їх називати?

— Можна по-різному: повстанці, народні месники…

— Які ж народні, коли села грабують?

— Начулася… — заперечив Гольдройз. — Як же їм прожити, якщо в селах харч не брати?

— Були б справжніми народними месниками, народ би їх і прогодував.

— Народ у нас ще того… — повчально мовив Йона Янкелевич. — Народ сам не знає, чого йому треба. Вчити треба народ, скажу я тобі.

— Нагаями?

— Батько тебе різкою напучував?

— Батько — ні, мати.

— Отож, іноді й нагаї не завадять. Люди після них розумнішають. То батько, кажеш, тебе не напучував? Жалів тебе батько, а ти йому от чим віддячила…

— То він же Сергія під кулі вів!

— Під кулі… під кулі… Знаєш ти багато! Ванько Ванькович на тебе все життя поклав, а ти що йому?

— Сергія не віддам! — рішуче заявила Фрося.

— Не віддам… не віддам… — знову передражнив її Гольдройз. — Хто тебе питатиме?

— От що, Йоно Янкелевичу, — спалахнула Фрося, — не вийде в нас розмови. Кажіть, по що прийшли, бо моркву маю вистьобати.

— Почекає твоя морква. Аби мені твої турботи… — Гольдройз нараз хитро примружився й запитав: — Ти мою Рахіль знаєш?

— Дружину вашу?

— Авжеж.

— Бачила.

— Ну, і що скажеш?

— Жінка як жінка. Огрядна…

Йона Янкелевич зареготав задоволено й потер своє велике черево.

— Огрядна — не те слово. Бочка — от що моя Рахіль. А побачила б її двадцять років тому! Стеблинка, точно кажу, стеблиночка, а вродлива, а сміхотлива, не ходила — пританцьовувала. Точно як ти…

— Ну й що?

— А те, дитино, що не відомо, якою ти колись станеш, — пояснив Гольдройз жорстко. — І чи захоче Сергій на тебе тоді дивитися…

— Гадаєте?..

— Гадаю, — перебив Йона Янкелевич, — навчити тебе хочу. Кожному чоловікові жінка колись набридає. Як мені Рахіль. Це тільки дурні кажуть, що євреї товстих жінок люблять. Розмова у нас відверта, то скажу: мені більше дівчатка подобаються, оті, мов стеблиночки. А знаєш, що біля Рахілі тримає?

— Обов’язок?

— Обов’язок!.. — весело й голосно зареготав Йона Янкелевич. — А чхати я хотів на обов’язок. Нема обов’язків у ділової людини, та й взагалі, чоловік, коли жінка йому набридає, сто причин вигадає, аби себе виправдати. Гроші мене з Рахіллю пов’язали, дали за нею знаєш скільки!

— То ж революція все відібрала…

— У дурних. І розумні, правда, втратили, але не все. А Рахіль товста-товста, а кебету має. Я свої гроші по банках тримав, акції купував, землю, магазин навіть у Києві мав. Де та земля і де той магазин? А акції? Ними тільки… — Йона Янкелевич зробив виразний жест. — Збереглася, правда, дещиця, не брехатиму, збереглася, от ми й знову на поверхні плаваємо і кермо намагаємось твердо тримати. А Рахіль моя безцінна золотом та камінцями бавилася, я їй такі вигідні справи міг влаштувати — за рік капітал би подвоїла, а вона лише рученькою своєю пухленькою махала. От і цілую я тепер оту рученьку, бо на пальчиках стільки всякого, що пів-Бердичева купити можна. — Замріяно закотив угору очі. — А чим ти свого комполку прив’яжеш? — запитав раптом зовсім іншим тоном.

— Не такий він, як ви, — заперечила Фрося, — і гроші нам — тьху…

— Дотепер було тьху, коли батько всім забезпечував. Ти свого благовірного м’ясом годувати схочеш, а на його платню не розженешся.

— Город у мене, — обвела навколо рукою Фрося, — овочі і яблука всю зиму матиму.

Гольдройз також огледівся довкола, що далося йому значно важче, й схвалив.

— Город у тебе справний. І взагалі ти нівроку, тому червоному командирові щастя саме до рук далося. Бачу я, Фросю, не переконати тебе, хоч і хотілося…

— Де батько? — запитала