Читати книгу - "Останній заколот"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Певно, треба обдивитися склеп, вирішив, а цей Швайковський нікуди не дінеться.
Вирізьблені золотом літери на білому мармурі сповіщали: “Генерал-майор Горлов Боніфацій Ігоревич”, далі йшли дати народження й смерті, ще якийсь текст, що прославляв генералову мужність і відданість, та Мальцев читати не став. Слава богу, померла контра, дожив би — поставили б до стінки золотопогонника клятого, он який пам’ятник йому споруджено, і з того світу плює на трудовий народ, сам під відшліфованим мармуром лежить, вгорі ще янгол приліплений, а пролетаріат в сирих підвалах тулиться.
Мальцев чіпким оком огледів склеп. Швайковський нахилився, отже, поклав щось унизу, біля решітки — Василь поторгав мармурові плити, проте нічого не знайшов. Обмацав пальцями, спробував похитати — знову нічого. Але ж схованка має бути тут, бо Швайковський нахилився лише на кілька секунд, одразу випростався й пішов геть…
Зненацька Василеве око зачепилося за ледь помітну щілину між мармуровою плитою і чавунною решіткою. Помацав плиту, вона захиталася, і Мальцев, відхиливши її, побачив конверт. Витягнув його обережно, двома пальцями. Конверт був заклеєний, Мальцев глянув крізь нього на сонце, побачив усередині папір і металеві монети. Повагався трохи — може, за цим конвертом зараз прийдуть і він прогавить чергового контрика! — і все ж заховав конверт до кишені. Вирішив: усе одно за конвертом обов’язково хтось прийде, адже в ньому гроші й документи. Якщо навіть прийдуть невдовзі, до того, як він знову покладе пакет у тайник, нікуди не дінуться, з’являться ще раз…
І Мальцев повернув до виходу з кладовища.
Тут стояло кілька “ваньок”, і Мальцев вирішив витратитися на візника: наказав їхати на Єлизаветинську.
Горожанин вислухав дещо плутану Василеву розповідь і спокійнісінько розірвав конверт, пояснивши:
— Звичайний, такий ми й у себе знайдемо…
Висипав на стіл кілька золотих п’ятірок, дістав клаптик паперу, розгладив долонею і прочитав уголос:
“С.П. Радий повідомити Вам, що наші друзі лишилися вельми задоволені Вашими паперами. Надсилаю те, що одержав персонально для Вас. Канал зв’язку працює успішно, друзі просять подвоїти зусилля. Інформація, яка є у Вашому розпорядженні, дуже цінна, й наш друг Ш. тепер двічі на тиждень забиратиме її — по понеділках і четвергах. Дуже важливо одержати дані про дислокацію порохових погребів та складів вибухівки. Сподіваюсь, що платня відповідатиме змістові інформації. З пошаною. Ваш Я.”.
— Вісім золотих п’ятірок, — підрахував гроші Мальцев. — Не так уже й погано. Я одержую…
— Натякаєш, що Радянська влада недооцінює твої здібності? — запитав Горожанин. Видобув зі столу конверт, зсипав туди золото, поклав записку й заклеїв. — Бери, товаришу Мальцев, і їдь разом з Осьмушком на Байкове. Чергувати до двадцять другої години, тоді вас змінять. Шпигуна взяти живим, ясно?
— Візьмемо, товаришу Горожанин, — пообіцяв Мальцев упевнено, — аби тільки з’явився!
34
Олег Данилович повернувся на бік, обійняв Наталю за плече, поцілував у потилицю.
— Не спиш? — запитав.
— Не сплю. А ти чого?
Олег Данилович нерішуче прошепотів:
— Так…
— Кажи вже.
— Не хотів, — чесно визнав Олег Данилович, — та доведеться.
Він притиснувся щокою до теплого Наталчиного плеча й розповів про виклик до ДПУ, про чай з Серафимою Володимирівною і Бертою Абрамівною.
Наталя помовчала, зітхнула й поцікавилася:
— А чому ж мене не розпитував? Я знаю про Олексу більше, ніж вони.
— Не наважився.
— Отож, — осудливо сказала Наталя, — мене посоромився.
Олег Данилович відсунувся від жінки, відчувши її осуд, заклав руки під голову, помовчав.
— Така справа, — зробив спробу виправдатися, — йдеться про зраду й шпигунство…
— Так, і все ж уся ця історія погано пахне…
— Ти засуджуєш мене?
— Хочеш, щоб виправдала?
— Важко?
— Мені — ні…
— Бо кохаєш? І готова простити все?
— Готова.
— Гадаєш, учинив негарно? Фактично доніс…
— Ну що ти… Не картай себе.
— Усе так складно… — поскаржився Олег Данилович. — А може, ти сам усе ускладнюєш?
— Сумління… Як жити без сумління? Тепер багато хто навчився цього, і жити їм, певно, легше.
— Ти вчинив так, як підказувало сумління.
— А тепер воно мучить мене. Бо віддав на поталу людину…
— Сам казав: Олекса шпигун і зрадник…
— І все ж було б краще, якби обійшлися без мене.
Наталя подумала й сказала:
— Правда на твоєму боці. — Помовчала й додала: — Але ж у кожного своя правда. Білі розстрілювали червоних заради своєї правди, а червоні білих також в ім’я своєї.
— Але ж є загальнолюдські ідеали й загальнолюдська правда!
— А скажи мені, — запитала Наталя по паузі, — заради цієї загальнолюдської правди зміг би ти вбити людину? Навіть знаючи, що вона — запеклий ворог?
— У бою — так, — подумавши, відповів Олег Данилович.
— А розстріляти?
— Ні.
— От бачиш, — переможно вигукнула Наталя, — коли рубали голову Карлу Першому, кат, мабуть, був упевнений, що робить справедливу справу, але підводився на ешафот у машкарі, бо, ненавидячи своїх гнобителів, народ зневажає й катів.
— Ми залізли в хащі, з яких не просто вилізти.
— Навіть неможливо.
— Люди такі різні, — безнадійно сказав Олег Данилович, — у нас в гаражі є комірниця Дороговказ, я казав тобі про неї, так от, лиш за то, що я колишній полковник, вона, певно, власноручно розстріляла б мене.
— Помиляєшся, — заперечила Наталя, — вона б знищила тебе не за твої колишні погони, вона б розстрілювала всіх, кому заздрить, а заздрить вона півсвітові.
— Гадаєш, саме з таких виходять кати?
— З кого ж іще?
— Наше щастя, що таких людей мало. І в міру того, як суспільство вдосконалюватиметься й розумнішатиме, їх ставатиме все менше й менше.
— Важко повірити в швидке вдосконалення людини.
Олег Данилович подивився на Наталю здивовано, але в темряві не розібрав виразу її обличчя. Проте мовлено було достатньо жорстко.
— Чого ж ти хочеш? — запитав уражено.
— Правди.
— Знаючи, що її не може бути?
— Так, знаючи це. Хочу, аби люди прагнули її. Розумієш, усі ми раби — чи то звичок, чи то виховання, чи просто рабство закладене в генах. Чогось боїмося — втратити посаду, гроші, прихильність друзів, схвальний погляд начальника, ми боїмося смерті й брешемо самі собі, що існує потойбічний світ, все людство загрузло в брехні й ніяк не видереться з цього багновиська.
— Ти засуджуєш мене, — сумно сказав Олег Данилович, — та чи зможеш простити?
Наталя погладила його по голові зовсім як маленького хлопчика.
— Я вже простила тебе, — мовила. — Однак скажи, чи погодився б ти з пропозицією отого Горожанина, якби не був колись полковником?
Вона влучила просто в саму десятку, і Олег Данилович подумки віддав належне її проникливості.
— Маєш на увазі: я погодився,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній заколот», після закриття браузера.