Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

— Ой, любенькі, ми бідні люди, там за рікою самі богачі, йдіть туди, там попасетеся…

— Ну, ну, досить вже того, бабуню, — сказав Швейк, повернувши з контролі. — Москалі трохи забрали, але ще дещо лишили. Пускайте нас до хати і варіть їсти, ми дармо не хочемо. За все платимо готівкою. Чи не бачите, що між нами є пан капітан? Пускайте нас до хати.

Почувши про пана капітана, бабуня запросила усіх трьох до хати і мигом кинулася варити вечерю. Принесла хліба, спражила молока, підігріла якоїсь вудженки і взагалі поводилася дуже гостинно.

По вечері кадет витягнув гроші і заплатив бабуні за прийняття. Небаром появився в хаті старенький ґазда, що приїхав тоді з млина. По короткій розмові з ґаздою і ґаздинею, мовою не дуже для обох сторін зрозумілою — усі три вояки ц. к. армії пішли спати.

Вранці, коли бабуня вже поралася біля печі, а Швейк варив білу каву, прокинувся також кадет Біґлер. Помітивши, що кадет вже не спить, Швейк підійшов до нього і замельдував:

— Мельдую послушно, пане кадете, вночі ніщо не сталося. Чи вам вже краще? Подам вам зараз сніданок.

— Швейку, — сказав кадет Біґлер, — дайте щось перекусити, бо згину. Вже не болить мене ніщо, але я слабий, як муха. Не чути там нічого про неприятеля? Я не знаю, чи могтиму піти з вами дальше.

— Ми пана кадета не покинемо за ніщо в світі, — сказав Швейк. — Вам, пане кадете, не грозить в цій хаті ніяка небезпека.

— Ага! Ніяка небезпека, — сказав Біґлер. — А неприятеля недалеко нема?…

— Мельдую послушно, пане кадете, що бабуня збрехала. Ніяких тут москалів і позавчора не було. Я про це довідався від людей в селі. Москалі завертають звідси праворуч здовж залізниці, куди йде мурованка. Гармати чути вже дуже далеко. Видно, що москалі втікають дуже хутко.

Кадет не противився Швейкові в нічому і дався вивести до саду. Під шурою другий вояк рубав для бабуні дрова і кликав Швейка на допомогу. Швейк не відмовився. Оба вояки стали різати старою, заржавілою пилою дерево і небаром, на велику радість бабуні, нарізали того дерева показну купку.

Кадет Біґлер посидів трохи в саду під грушкою і швидко прийшов до себе. Пополудні хотів вже вирушати дальше, але Швейк відрадив:

— Мельдую послушно, пане кадете, що спішитися нема ніякої потреби, бо нашого батальйону і так не зловимо. Ми мусимо звернутися в сторону залізничої лінії, то там напевно стрінемо наш батальйон. А далі, пан кадет є ще слабий, а в додатку бабуня говорить, що вночі буде падати дощ.

Кадет почав розглядалися на карті і поміркував собі, що Швейк таки має рацію. При цій нагоді пригадав собі Біґлер також недавнє твердження капітана Заґнера, який говорив, що цими безвістями москалі не могли втікати з артилерією й обозами, хоч би навіть дуже легкими.

Переночували у бабуні ще одну ніч і на другий день по сніданку кадет Біґлер наказав гостро готовитися до дальшого маршу.

Біґлер заплатив бабуні за харчі, розпрощався і перший ви йшов з хати, а за ним вийшли Швейк і його товариш.

Кадет пустився йти через городи на північ, бо туди можна було найскорше дійти до залізниці. Йшов так жваво, що Швейк з товаришем аж приставали трохи позаду.

Товариш заговорив до Швейка:

— Як будеш мати апетит, то скажи мені… Я потягнув у баби ковбасу…

— І як тобі не стидно, чоловіче, обкрадати добрих людей, — сказав Швейк, буцімто з доганою… — Голодний я не є, але на всякий випадок і я подумав про завтрішній день. Вранці я скрутив голівки шістьом куряткам і двом куркам. Маю це все в наплічнику. Придасться… Тільки, щоб це добро не зіпсулося. Аж важко мені нести!

Кадет перейшов село впоперек і вийшов в чисте поле. Швейк оглянувся ще раз за гостинним домом бабуні і взагалі за гостинним селом, в якому познайомився був також з вродливою молодицею і йому стало тужно… Згорбившись під вантажем наплічника, став муркотіти пісеньку:

На прощання, голубко,

Обніми ще раз цупко,

Дай ще раз поцілунок,

Поцілунок, мов трунок…

Утікай, бо там з хати

Хтось глядить, чи не мати?…

Виходи по вечері,

Як не рипають двері…

Нагло кадет спинився, прислонив очі долонею і став напружено глядіти перед себе.

— Що це? — крикнув, вжахнувшись. — Ворог! Москалі! Нідер!

— Ага, справді, москалі? — спитав Швейк. — А вони звідки тут взялися? Ми їх зовсім не сподівалися.

Товариш Швейка почувши слово «москалі» — як стій кинув кріс і підняв руки догори, але бачачи, що ворог не підходить, опустив руки і впав на землю.

Кадет скомандував:

— Ладувати!

Кадет був так переляканий, що виглядав блідий, мов труп. В руках стискав револьвер. Швейк, який ще не помітив був ворога, приклякнув за кадетом і запитав:

— Мельдую послушно, пане кадете, де є ті москалі, я їх не бачу. Не знаю навіть, як вони виглядають, бо зроду їх ще не бачив. Бачив я вже мадярів, хорватів, босняків, але москалів ні…

Кадет притягнув Швейка до землі і рукою, в якій держав револьвер, показав напрям, в якому помітив москалів. Тоді побачив їх і Швейк.

Поміж хатами крутилося трьох російських вояків: двох бородачів і один зовсім молоденький головус, майже ще дитина. Йшли поволеньки, ледве волікли за собою ноги. Виглядали, мов утомлені ведмеді. Кріси на мотузках поперевішували через рам’я. Видно було, що солдати є дуже безрадні і знеохочені. Крутилися, мов незагнані вівці.

Зупинилися поміж хатами і щось радили, споглядаючи на хату, в котрій ще перед хвилею перебували кадет і його двох вояків.

Кадет люто споглядав на Швейка, що той на його наказ ладує кріс якимсь чудернацьким способом. Кадет вирвав Швейкові кріс, наладував його сам і прошипів:

— Ах, ви худобино, ви навіть не вмієте наладувати кріса! Міряйте як слід! Ну, слухайте моєї команди!…

Тут Біґлер підніс револьвер і хотів скомандувати: «фаєр!», але в тій хвилі Швейк потягнув його за руку з револьвером і пробурмотів:

— Мати Божа, пане кадете, що ви, хочете їх застрілити? Адже вони не роблять нам нічого злого! Пане кадете, мельдую послушно, що коли ми стрілимо, а не вцілимо, тоді вони в нас бахнуть. А чейже й вони мають кріси, ще й які довгі! Пане кадете,