Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

Швейк відразу якось набрав переконання, що москалі також заблукалися і його співчуття до москалів стало швидко зростати.

Швейк знов забалакав до Біґлера:

— Подумайте собі, пане кадете, що вони також, напевно, згубили свій відділ і тепер будуть крутитися по світі, а ніяка чужа частина їх не прийме, не дасть їм ні ґажі, ні менажі. Вони, певно, обмірковують справу, чи не найкраще було б для них піти до нас в полон. Гадають собі, певно, що ми такі дурні, візьмемо їх в полон і будемо зараз кормити, мов гусок клюсками. Коли так думають собі — то прорахувалися. Нема сьогодні таких дурних! Нас веде пан кадет Біґлер, що не є знов таким ідіотом, щоби мав брати москалів у полон і турбуватися про їх прохарчування.

Тим часом москалі поговорили, почухалися в голови і поманджали дальше. Тоді Швейк сказав:

— Пане кадете, бачите, тепер ми врятували собі життя. Я не страшків син, але таки не хотів би, щоб мені хтось числив ребра таким довгим російським коромислом. В тому не було б нічого приємного.

Кадет мовчав, не відаючи, що має відповісти. Йому здавалося навіть, що Швейк має рацію. Коли тут появилося трьох москалів, то може їх бути також більше. Стрілянина викликала б в цілій околиці переполох і дідько знає, як усе скінчилося би.

Кадет пустився в сторону лісу, але йдучи полем, похилявся до землі якнайнижче. Щойно в лісі став він рятувати свою повагу і зверещав на Швейка:

— Я тут командую! Що накажу, маєте виконати і замкнути губу. Зрозумів?

— Мельдую послушно, пане кадете, що зрозумів. Буду слухати і мовчати, бо ніде правди діти — ви тут командуєте, а не я. Я можу тільки дати вам добру раду. Мельдую послушно, пане кадете, чи не хотіли б ви може шматок салямі, сухе і з часником?

Кадет Біґлер збув це питання мовчанкою.

Йшли краєм лісу, поволі й обережно. На полі бачили тільки працюючих селян, але про ворога не було ні слуху, ні духу. Пополудні добилися до мурованки, що вела просто на північ, перетинаючи високий і густий ліс.

Кадет розпорядив відпочинок. Усі три посідали на траві, а Біґлер витягнув карту і став їздити по ній пальцем.

Товариш Швейка, якого в тім цілім марші нічого не цікавило крім спання і їди, миттю заснув. Швейк поглянув крізь рам’я на карту і забалакав до кадета Біґлера:

— Мельдую послушно, пане кадете, чи ви вже знайшли ту місцевість, де міг би знаходитися тепер наш батальйон? Бо кажуть, що з таких карт ґенерального штабу можна все вичитати, але розумітися на них — не легка штука. В нашім полку був один оберлейтенант Гофман, що вчив у старшинській школі визнаватися та уживати таких карт. Часто-густо він говорив:

— Вояки! Визнаватися на карті — то важніша справа, ніж знати з кількох частин складається кріс. Капралі, цуґсфірери і фельдфебелі мусять краще визнаватися на картах, ніж самі панове ґенерали. Бачите це самі при нагоді великих вправ, або маневрів. Насамперед пропаде десь на своїй шкапі пан полковник, відтак кудись заподівається майор, з черги пан капітан, а вкінці нижчі старшини. Цілий полк веде тоді пан фельдфебель або цуґсфірер. А нехай би вони зле повели полк, побачили б ви тоді, що фельдфебель чи цуґсфірер за це дістали б! В часі миру такі промахи потягають за собою ґарнізоновий арешт, а в часі війни — воєнний суд і кулю. Того пана оберлейтенанта відтак здеґрадували і тепер він є в Празі редактором. Часто пише щось проти армії і за це раз у раз сидить в Івановій хаті.

Кадет не відповідав на Швейкові слова і дальше водив очима по карті. Вкінці щось там знайшов, підчеркнув одне місце нігтем і спитав:

— Слухайте, Швейку, як властиво називається те село, в якому ми ночували? П’ятаки? Ага! Так, так, П’ятаки… Ось, бачите, вони тут є. Тепер ми є в лісі, ось тут, а та залізниця, про яку говорила бабуня — це не є ніяка інша залізниця, тільки залізниця на лінії Львів — Броди. Підміських залізниць тут нема. Хіба що москалі вибудували собі яку допоміжну лінію. За які три години доб’ємося до мурованки.

Однак насправді не добилися до тієї мурованки навіть за три години, хоч йшли дуже жвавим кроком. Щойно під вечір дійшли до чогось подібного до мурованки, бо справжньою мурованкою годі було це назвати. Була це дорога, так розбита і розорана безчисленними обозами і гарматами, що подобала радше на якусь болотисту яругу, або на дно висохлого ставу. Коли наші геройські вояки на чолі з Біґлером допленталися до тієї дороги, побачили, що нею тягнеться безконечна валка возів з хлібом, соломою і сіном. Обабіч дороги йшли всякі маркеранти з різних частин армії, всякі заблуканці і загубленці, а всі вони були дуже втомлені і ледве волікли за собою ноги. Були між ними й такі, що могли б собі позволити і на бистрішу ходу, але ті напевно думали собі: спішитися? По якого чорта?!

Кадет запитав про 91-й полк. Ніхто про нього не мав ніякої відомости. Аж якийсь капітан від саперів сказав йому:

— Дев’ятдесят перший з Будейовіц? Вчора ми його бачили. Він пішов на Броди. Там москалі закопалися і стягають більші сили.

Кадет знов вийняв карту і почав шукати дороги, якою міг би якнайскорше дійти до Бродів до свого батальйону. Через хвилю йшов мурованкою, а потім звернув навпростець і пішов через поле.

— До цієї мурованки ми знов дійдемо, але наші ще напевно не встигли до неї дійти. Може, зустрінемо їх в селі.

Пішли полями дальше і небаром наздігнали кількох запізнених вояків. Далі стрічали таких вояків щораз більше. Вояки різних полків йшли одинцем і гуртами, часто-густо сідали, відпочивали і стогнали. Коли Швейк питав їх, куди йдуть, вони щось люто бурмотіли під носом, або говорили їдко:

— Куди йдемо? Хіба ти не знаєш? Йдемо вмирати за цісаря і його рідню!

Шлях провадив через мочари, але військо вже направляло чи прокладало дорогу, щоб можна було нею перепровадити військо. Кадет Біґлер спитав старшину від саперської частини про 91-й полк, але нічого не довідався.

Тоді він гукнув на Швейка і його товариша, щоби рушали дальше — просто