Читати книгу - "І будуть люди"

Отак із стрічками у головах і росли малі Соловейченки. Світили на людей такими великими чорнющими очима, що аж моторошно ставало, блимали такими довжелезними віями, що аж вітер гнали.

— Ой, мабуть, не обійшлося без нечистої сили! — гомоніли поміж собою кумасі. — Сотворив їх Господь дівчатам на згубу: не одній світ білий зав’яжуть!

Онисько ж, чукикаючи якогось із Мартиненчат, примовляв:

— Рости, синку, рости та набирайся сили! Виростеш, будеш дівчат із розуму зводити!

— Атож! — сплеснула в долоні Ганна. — Знайшов, чого дітей вчити!.. Учи, учи: виростуть, вони тобі за науку подякують!

— А що, не подякують? — не здавався Онисько. — Ти тільки поглянь, які парубки! Що до миски, що до пісні — батогом не одженеш! А що вже дружні...

Парубки й справді були дружні та злютовані: всі за одного, один за всіх! Вихопить, було, якогось Мартиненка розгнівана мати, стьобає лозиною чи віником по отому самим Богом призначеному місці, яке за все у одвіті, — одному болить, а репетують усі. Та так кричать, що мати вже й не рада, що зачепила: кидає лозину чи віника та й махає у відчаї руками:

— Та замовчіть, бодай вам заціпило! Бо од вашого крику у мене вже й голова скоро розвалиться!

Або втелющиться якийсь по вуха в грязюку, виробиться так, що тільки очі блищать та зубенята біліють; брати теж нізащо не одстануть од нього — лізуть і собі оновляти новенькі сорочки та штанці. І йдуть тоді додому, взявшись за руки, як три писанки, так що й рідна ненька хіба тільки по вилинялих стрічечках і зможе узнати, де Василько, де Івась, а де Петрусь...

Тож до Ганни другого дня після того, як Оксен відібрав у неї підібрані яблука, і вирішила сходити Таня. Вирядивши чоловіків у поле, стала збиратися в гості. Нарвала торбу яблук та груш, поклала зверху десяток замотаних в біленьку хустину медовиків, взяла за руку Андрійка та й рушила до Мартиненків, що жили за верству, по дорозі до села.

Господарі саме снідали. Сиділи довкола великої миски, зосереджено возили дерев’яними ложками куліш. В хаті було чисто, сонячно, затишно; долівка, посипана луговою травою, духмяніла м’ятою та рогозою, а стіни були заклечані калиною, кленовими і тополиними гілочками, як на Зелені свята (ще змалку кохалася Ганна у квітах та травах). Забачивши гостю, що несміло ступила на поріг — приймуть чи проженуть після вчорашнього випадку? — Ганна схопилася, зраділо кинулася назустріч.

— От спасибі, що завітали! Ониську, та ти тільки подивись, хто до нас прийшов!.. Та ще й із синочком... Як же воно, отаке мале, сюди і дотопало?.. Ходи, Андрійку, до тьоті!

Простягала руки до Андрійка, що малим вовченям ховався за маму, заривався в спідницю. Запрошувала Таню до столу спробувати кулішу, підкріпитися з дороги. А може, молочка? Холодненького?

— Ониську, чого ж ти сидиш? Мотнися до погреба та принеси молока! Не перекинь тільки, бо й глек об тебе поб’ю!

І доки мовчазний Онисько ходив по те молоко, Ганна протерла рушником місце на лавці, майже силоміць посадила гостю до столу.

Тані відлягає од серця: Ганна на неї не гнівається. Розв’язує торбу, починає наділяти медяниками дітей.

— Та беріть же, беріть, коли вас угощають! — підштовхує Ганна синів, коли ті, засоромлені, не наважуються брати гостинці. — Та кажіть тьоті спасибі... Тільки краще б ви оці прянички своєму лишили, бо мої лобуряки вже за татовою люлькою полюють. Вчора насмалилися так, що й досі зелені... Іч, лоби понаставляли — згадали про материн віник!

— Скільки ж їм років?

— Та в Пилипівку якраз буде дев’ять годочків, як вони знайшлися.

— Не хворіють?

— Слава Богу, не хворіють... Одна тільки біда: учитися ніде. В село не находишся, та й містов там немає: сільські діти, і ті не всі учаться... От вони й ростуть неуками.

— А треба б учитися...

— Ох, треба, треба! Тільки що поробиш?

Повернувся до хати Онисько. Тримав перед собою глечик так обережно, шо боявся й дихнути. Потім сів навпроти Тані, задумався про щось своє, потаємне. Таня крадькома позирала на господаря оселі. Наслухалась же про нього як про великого дивака, а то й несповна розуму людину. Іще одне непокоїло Таню: неграмотні Ганнині діти. Погано, дуже погано, що вони ростуть без освіти!

Ганна, помітивши, шо гостя нібито засмутилась, штурхає в боки замріяного чоловіка:

— Ониську, та чого ж ти мовчиш?

— А що я маю казати? Говори вже ти, — зніяковіло всміхнувся Онисько.

— Отак завжди: сидить та мовчить, — поскаржилась Ганна. — Ото хіба співати — то й просити не треба...

— А хіба пісня не краща розмови? — заперечила Таня — То велике щастя, коли людина має талант до співів...

— Отак і люди кажуть: в тебе, Ониську, талан, — похвалилася своїм чоловіком втішена Ганна.

— Тільки біда, що з оцього талану ще ніхто хліба не мав, — сумно всміхнувся Онисько...

— Як не мав? — стрепенулася Таня — А професійні артисти? Хіба вам не доводилося чути про артистів? Про тих, що співають і одержують за це гроші?

— Ет, то ж усе вчені люди! — махає рукою Онисько. — А куди вже нам, туманам! Тут хоть би он сини такої-сякої грамоти навчилися. А то виростуть, як батько: ні писати, ні читати...

Таня подивилась на принишклих хлоп’ят. Подивилась на них і з раптовою рішучістю, ще не знаючи, як вона те зуміє зробити, дзвінко сказала:

— Знаєте що, я буду вчити ваших дітей!

Поверталась додому і вже сушила голову над тим, як вона зможе виконати обіцянку.

Перш за все треба було поговорити з Оксеном, і цього найбільше боялася Таня. Хоч в останній час вона поводила себе більш незалежно й багато що робила по-своєму, все ж він був удвоє старшим, і Таня мимоволі, іноді на власну досаду, побоювалась Оксена. І весь її опір, отой протест, що спалахував час од часу, скидався скоріше на протест дитини, а не дорослої, що знає собі ціну, людини. Той опір не міг вразити Оксена, не міг обірвати м’якеньку позолочену вуздечку, що її накинув Оксен на свою молоденьку дружину після шлюбу. З тихеньким укоськуванням. З богомільним слівцем. З ласкавим поплескуванням по трепетній шиї... Тому довго вагалася, все вичікувала слушну хвилину, аби поговорити з Оксеном. А він, мов навмисне, наче здогадавшись про оцей її намір, в останні дні тільки й знав, що журився тим, як багато Тані роботи, як йому важко дивитися, що вона порається з ранку до вечора, не маючи вільної хвилини для перепочинку, що доведеться, мабуть, когось наймати в помічниці.

Але де ж тепер таку найдеш, щоб була і роботяща, і шаноблива, і богобоязлива? Була мовби нічого Христина, не постереглося, дурне, захворіло. Тепер, кажуть, оглухло зовсім: не чує, як і до церкви дзвонять. А все тому, що не слухалось