Читати книгу - "Марсіянин"

- Це правда.

- А єдине джерело енергії Уотні - це його сонячні панелі, правильно?

- Так, правильно.

- Чи зможе ровер після таких змін працювати на 20% енергії?

- Ми не знайшли жодного способу здійснити це, ні. Лише система життєзабезпечення потребує більше енергії ніж згадана кількість.

- Скільки часу лишилось перед його входом у зону бурвію?

- Він щойно в’їхав у Маурс Валіс. При його погоні їзди, він опиниться на краю території борви у Сол 471. Це за 12 днів відсьогодні.

- Безумовно, він побачить, що щось не так, - сказала Кеті. З такою низькою проглядністю, йому знадобиться не багато часу, щоб зрозуміти, що у його сонячних стільників проблеми. Він не може просто розвернутись на тому місці?

- На жаль, усе працює проти нього, - сказав Венкат. - Край шторму - це не магічна лінія. Це просто місцевість, де пил стає трохи щільнішим. Щільність зростатиме більше і більше поки він їхатиме далі. Це буде вельми непомітно: щодня ставатиме трошки темніше ніж попереднього дня. Надто повільно, щоб помітити.

Іенкат зітхнув.

- Він проїде сотні кілометрів, намагаючись зрозуміти, чого його сонячні панелі втрачають ефективність, перш ніж він помітить хоч якісь проблеми з проглядністю. І борва рухається на захід, а він - на схід. Він буде заглибоко щоб вибратись звідти.

- То ми просто спостерігаємо за розгортанням трагедії? - спитала Кеті.

- Завжди є надія, - сказав Венкат. - Можливо він здогадається швидше ніж ми думаємо і розвернеться вчасно. Можливо борва несподівано розвіється. Можливо він знайде спосіб для роботи життєзабезпечення на меншої кількості енергії ніж на нашу думку можливо. Марк Уотні тепер знавець з виживання на Марсі. Якщо хтось і може таке зробити, то це він.

- Дванадцять днів, - сказала Кеті у камеру. - Уся Земля дивиться, але неспроможна допомогти.

Ще один Сол без подій. Завтра Повітряний день, отже це щось на кшталт мого п’ятничного вечора.

Я вже проїхав майже половину Маурс Валіс. Як і сподівався, просуваюсь досить легко. Ніяких суттєвих змін висоти. Заледве трапляються якісь перешкоди. Лише гладенький пісок з камінням меншим ніж півметра.

Можливо вам цікаво як я орієнтуюсь. Коли я вирушив за Патфайндером, я пильнував рух Фобоса по небу, щоб визначити вісь схід-захід. Але Патфайндер був легкою мандрівкою порівняно з цією, і я робив це переважно за прикметами на місцевості.

Цього разу все не так легко. Моя “мапа” (так, яка вже є) складається з супутникових знимок занадто низькою розрізнювальної здатності, щоб мати якусь користь. Я бачу лише великі прикмети на кшталт кратерів діаметром 50 км. Ніхто не чекав, що я так далеко зайду. Єдина причина володіння мною високочітких зображень ділянки Патфайндера - це тому, що вона була внесена у потреби для примарсення - на випадок, якщо Мартінез буде змушений сідати далеко від нашої цілі.

Тому цього разу мені потрібен був надійний спосіб визначити своє місце перебування на Марсі.

Широта й довгота - ось ключ. З першим просто. Древні морці на Землі відразу розібрались з нею. Земна 23,5 градусна вісь вказує на Полярну зірку. Нахил Марсу ставить трохи більше 25 градусів, отож він вказує на Денеб.

Зробити секстант не важко. Все що вам треба, це рурка, щоб дивитись через неї, нитка, вАга та щось, що позначатиме кути. Я зробив його менш ніж за годину.

Тому я виходжу надвір щовечора з саморобним секстантом і шукаю Денеба. Якщо подумати, то це досить смішно. Я у скафандрі на Марсі, і я орієнтуюсь за допомогою приладів із 16-го сторіччя. Але ж слухайте, вони прицюють!

Довгота - інша річ. На Землі найраніший спосіб визначити довготу вимагав знання точного часу, відтак порівняти його з положенням сонця на небі. Складністю цього метода у той час була необхідність винайти годинник, який би працював на човні (маятникові дзиґарі не працюють на човнах). Найкращі вчені тієї доби працювали над цією проблемою.

На щастя, у мене є точний годинник. Зараз просто пере очима у мене чотири комп’ютери. І у мене є Фобос.

Через те, що Фобос перебуває сміховинно близько до Марсу, він облітає навколо планети менш ніж за одну марсіянський день. Він рухається з заходу на схід (на відміну від сонця й Деймоса) і заходить щоодинадцять годин. І звісно, він рухається дуже передбачуваним шляхом.

Я просиджую без діла 13 годин щосола, поки сонячні панелі заряджають батареї. Фобос обов’язково зайде щонайменше один раз за той час. Я нотую час цієї події. Потім підставляю його у потворну формулу, яку я вивів, і я отримую довготу.

Отже визначення довготи вимагає заходу Фобоса, а визначення широти вимагає ночі, щоб я міг побачити Денеба. Це не дуже швидка система. Але вона мені потрібна лише раз на день. Я вираховую своє розташування, коли стою, і покладаюсь на нього під час подорожі наступного дня. Виходить щось на зразок методу послідовних наближень. Поки що він працює. Та хто знає? Вже уявляю себе з мапою, і я чухаючи потилицю намагаюсь зрозуміти, як я опинився на Венері.

Майнді Парк звичним рухом збільшила останнє супутникове фото. У центрі було видно табір Уотні, сонячні стільники за його звичкою були розкладені по колу.

Спальня була надута. Перевіривши дату й час на зображення, вона зрозуміла, що це було знято в полудень за місцевим часом.