Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

— Я поправляю тебе, товаришу Іванов! До твого відома: наша партія іменує себе «Російська соціал–демократична робітнича партія», в дужках — «більшовики?».

Це був ще один пункт розходження П'ятакова з Леніним. Ленін, ідучи за Марксом, пропонував перейменувати партію в — «комуністичну партію», щоб зовсім відрубатися від меншовиків, теж — «соціал–демократії?». А П'ятаков у дискусії доводив, що більшовики не повинні розривати з меншовиками, а назва «комуніст» взагалі асоціюється з «анархістами–комуністами» і може тільки настрахати обивательські кола.

Боже мій! Як боїться втратити прихильність обивателя цей… обиватель?

І раптом Іванов не стримався. Обернувшися вже просто до П'ятакова, він запитав з неприхованим викликом:

— Слухай, П'ятаков! Ти не хочеш іменуватися комуністом. Це — твоє діло. Але я не розумію, чому ти прозиваєш себе більшовиком?

Це була бомба. І в залі вона вибухнула з оглушливим громом та гуркотом. Всі посхоплювались з місць. Хтось гукав «браво» і плескав. Хтось обурювався і гукав «геть». Члени комітету вимагали, щоб Іванов зійшов з трибуни, і — поставити питання про його виключення з партії.

Боженко скочив на естраду і почав лушпарити Іванова по плечах:

— Молодця! Нехай дасть тобі відповідь! Нехай дасть відповідь нам двом! Я теж про це питаю! Нехай дасть відповідь партії!

І він став поруч з Івановим — чи то й справді жадаючи почути відповідь, чи то готовий боронити Іванова, коли б діло дійшло до бійки.

— Не відповідай йому, товаришу Юрій! — крикнула Бош. — Це хуліганство!

Справді, це була — образа, а на образу, щоб не принизити своєї гідності, можна й не відповідати.

Та П'ятаков все ж таки відповів: у цьому, очевидно, вважав він, теж був вияв гідності — старшого перед молодшим.

Тон його відповіді був тоном людини глибоко ображеної, одначе — толерантної: отецьки–докірливий тон.

— Тому, товаришу Іванов, що брав участь в утворенні партії і приймав її першу програму.

— Ленін сказав про таких, як ти, — гукнув Леонід П'ятаков, — що ви — «старий архів»!

Але П'ятаков не звернув уваги на вигук брата.

— Тому, товаришу Іванов, що вистраждав мою партійну приналежність в засланні й на еміграції…

— Меншовики та есери теж сиділи в тюрмах і були в еміграції, — гукнув Боженко.

Але П'ятаков не звернув уваги і на вигук Боженка, що став членом партії вже після того, як повалено самодержавство, погромлено тюрми і відпала потреба тікати на еміграцію, залишаючи рідну країну і ламаючи своє життя.

— А тобі, товаришу Іванов, я прощаю цю образу тільки тому, що твій партійний стаж — в три рази коротший, і я ще вірю, що дальше перебування в партії зробить із тебе дисциплінованого соціал–демократа. Інцидент вважаю вичерпаним.

На цьому П'ятаков скромно потупив очі.

В залі стало тихо. Люди зніяковіли. Люди завжди ніяковіють, коли перед ними ображають іншу людину — старшу віком і багатшу життєвим досвідом, особливо — коли ця людина після образи не подереться зопалу на стінку, а поведеться отак — із скромним достоїнством.

Зніяковіли й запальні студенти.

— Ні, це справді свинство, — прошепотіла до свого гуртка Лія Штерн. — Кожний же з нас якоюсь мірою — його вихованець.

Втім, зніяковів і сам Іванов. Він обвів поглядом аудиторію. Товариші ховали очі від його погляду. Справді, — хіба так можна? Все ж таки П'ятаков — учасник нелегальних партійних з'їздів, скликуваних за кордоном тільки з визначних діячів та теоретиків революційного руху. Є навіть чутка, що на черговому з'їзді — за якийсь місяць — кандидатуру Юрія П'ятакова виставлятимуть у Центральний Комітет…

Товариші в залі ховали очі. Поруч стояв, наїжачившися, Васильок Боженко, — от–от ухопить карафку і жбурне в П'ятакова. Але ж Васильок — гаряча голова, тільки три місяці в партії, а освітою — з церковно–приходської школи: аж ніяк не теоретик марксизму. Мало чим кращий від нього і він сам, Іванов. В партії він, правда, вже четвертий рік, але ж три роки — воші в окопах, верстат в «Арсеналі». Хіба це — освітній ценз? Страйки, арешти, тюрма… Де йому було набути потрібного гарту для полеміки, дебатів, дискусій?

Ех, коли б був тут Савельєв–Петров або бодай Іван Федорович Смирнов! Той би дібрав, яке слово сказати! Той би П'ятакову як у око вліпив!.. У сибірській тайзі Смирнов зуби з'їв у дискусіях з народниками, меншовиками, есерами та польськими соціалістами, — і не було тепер у Києві диспуту, на якому б більшовик Смирнов не взяв би гору над меншовицькими талмудистами та опортуністичною казуїстикою всяких «оборонців», «демократів–оборонців» чи «революційних оборонців»…

Іван Федорович Смирнов — Іванову це достеменно було відомо — був у курсі самої дискусії між Леніним та П'ятаковим, про яку