Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Кажучи відверто, мені хотілося б заміщати директорів нашими корінними кадрами. Ну, а коли вже такого не знайдеться… — попечитель розвів руками, і правитель канцелярії, кашлянувши, перейшов до інших справ, які треба було вирішувати нагальне… Він бубонів, оповідаючи попечителю те чи й те, і князь поступово починав упадати в дрімку, бо вікна кабінету було закраплено і стукотіло об них однотонно-заспокійливо. Цідивсь у кабінет сірий день, і очі в князя злипалися. Відтак під бубоніння правителя канцелярії він побачив сон чи марево, почув запах ладану і молитвенний церковний спів. Рушив до нього одягнений у священицькі золототкані шати чоловік з лицем того богомольця, якого уздрів через кватирку. За ним ішли густим строєм директори учбових закладів, ввірених у його попечительство, і всі вони були на одне обличчя із тим загадковим богомольцем, що бив поклони і в університетській церкві. Дзвонили дзвони, процесія смиренно йшла по встеленій квітами дорозі, і ті квіти після того, як їх потоптали, почали раптом на очах оживати, струшували й вирівнювали пелюстя, яке одразу ж кропилося росою — в ній заграло сонячне проміння. Всі заспівали покаянну псальму, аж сльоза розчулення виступила на оці в попечителя — упав на неї й заломився промінець.

Він прокинувся з відчуттям щастя й побачив себе в сірому кабінеті з закрапленими вікнами, нахилилося до нього сіре обличчя правителя канцелярії, яке все ще говорило йому про справи; він хотів збагнути, про які саме, але не зміг, бо серце в нього калатало, як церковний дзвін, та й він сам відчував себе храмом, а душевна п'явка з чорної стала білою і перетворилась у дзвонаря, який смикав золотого мотуза, прив'язаного до його дзвона-серця. Князю здалося, що голос, який сочився з вуст правителя канцелярії, — це змій із сірим шарудявим тілом, і той повільно поповз по його письмовому столу, підіймаючи голову з сердитими сірими очима, а може, князь усе ще спав, бо хто там розбере, що говорить йому той сірий, драглистий, створений дощем правитель канцелярії та й чи важливо це і потрібно сьогодні? Але голос повз і повз, і попечитель надчікував паузи, щоб перервати його й відіслати. Зрештою такий щасливий момент настав, і князь розплющив очі.

— Це все?

— Треба підписати кілька паперів.

Він зробив вигляд, що читає ті папери, але бачив тільки жучки, що повзали по білому полі, рота розвело позіхом, аж запали щоки, і попечитель підписав папери, не читаючи.

— Погода сьогодні — на сон хилить…

— Погода добра для покаяння, — чемно схилив голову правитель канцелярії.

— От-от, саме для покаяння, — знову позіхнув князь. — Але знаєте: спати вдень шкідливо.

— Достеменно! — схилив голову правитель канцелярії, який тільки й чекав обідньої перерви, щоб завалитися вдома на бочок і завдати солодкого хропака — на те й дощ: любо це для тіла, а ще любіше для душі…

— Сьогодні мене не турбуйте, — сказав попечитель, бо сірий холод з вікна помалу наповзав йому в душу, наповнюючи її тільки йому відомим острахом.

Правитель канцелярії виходив з кабінету задом, світячи чемним оскалом, а князь уже нетерпеливився, чекаючи, щоб той швидше щез. Той так і вчинив, знову розпавшись на міріади сірих крапель, які заполонили сьогодні світ, і попечитель Київського учбового округу звівся, хрустячи всіма суглобами. Обличчя його потемніло й замкнулося, а зуби міцно стислися. Очі погасли, а серце завмерло кам'яною грудкою. Він рушив, лунко відбиваючи крок, з кабінету, і від того все в домі заціпеніло. Через це й пішов він до домашньої церкви, власне, молільні, вщерть заставленої образами, по дорозі озирнувши портрети своїх предків, які дивилися на нього мертвими очима. Князь подумав з похмурою гордістю, що серед них немає жодного іноземця і жодного відступника від віри, що він останній представник цього високого роду і що не ганьбить його. Потай же відчував, уже без похмурої гордості, а з болющим щемом, що його високий рід приречено на вимирання, що в нього було двоє дітей, а не залишилося жодного, що він уже старий, а ті кільканадцять байстрюків, котрих колись пустив у світ, бувши спокушений сатаною, нічого не значать ні для нього, ні для світу.

В молільні він застав дружину, яка била поклони, і перше, що відчув, побачивши її, була глуха неприязнь. Але це, здається, знову опитував його нечистий, він важко зігнувся в колінах і впав на вистелену килимом долівку.

— Молись, моя жоно! — глухо й понуро сказав він. — Молися за мої гріхи, а я помолюся за твої.

Княгиня звела залите слізьми лице й зашамотіла покаянну молитву, а князь на повні груди вдихнув запах ладану — виточувався той із жаровні, що стояла поблизу й куріла сизим, блаженним димком…

Наступного дня той-таки лакей, який дістав був від господаря кілька ляпасів халявою князівського чобота, рівно о десятій годині ранку доповів князю Матневському-Шашкіну, що йому хоче зголоситися директор Житомирського раввінського училища. В цей день дощу не було і ніякі душевні п'явки не непокоїли попечителя. Навпаки, землю скував легкий морозець, і під колесами екіпажа, в якому князь їхав на утреню в університетську церкву, дзвінко ламався льодок. Князь був у доброму гуморі, бо знову бачив у церкві незвичайного богомольця і милувався ним цілу службу. Директора раввінського училища він і в очі не бачив, через це, коли той переступив поріг його кабінету і смиренно почав відрекомендовуватися, радісний вигук вирвався з князівських грудей. Він вискочив з-за столу, пішов з розкритими обіймами до враженого й спантеличеного директора раввінського училища і щиросердно його обійняв.

— Я вас знаю, дорогий ви мій! — захлинувся князь. — Я вас розумію і співчуваю вам!

Він повів Ковнірчука, обіймаючи його за плечі, до канапи з такою делікатною бережливістю, наче той був найтоншої роботи кришталева посудина і міг щохвилини зламатися або ж, чого боже борони, щезнути з очей, як дорогий привид. Під час того проходу на Ковнірчукове обличчя встиг лягти смиренно-святенницький вираз, саме той, котрий так зворушував князя, і цей вираз стійко тримався на його обличчі під час усієї аудієнції. Князь всадовив Ковнірчука на канапу, притулившись і собі біля нього, й подивився на директора раввінського училища захоплено й любовно, в той час, як той не осмілився й очей звести на щедрого й милостивого достойника.

— Признаюсь у своєму гріху, я підглянув вас, коли молились у себе на квартирі. Скажу, що для директора училища то надто скромна квартира.

— Скромність людині не вадить, — зауважив директор. — Окрім того, я тут не в службових справах, а для поправлення здоров'я.

— Дуже слушно, — сказав князь. — Я теж мушу тримати ці апартаменти, — він повів рукою по досить пишно обставленім кабінеті, — бо зобов'язує мене до цього службове становище. І це я у вас перейму, — князь знову обійняв Ковнірчука, — виїхавши туди, де мене не знають, житиму, як бідняк. Богові угодне наше самоприниження.

– І наша смиренність, — озвався Ковнірчук. — Я, приїхавши сюди, спершу уповав на лікарів, а тоді вирішив, що молитва — найкращі ліки, особливо молитва біля боговгодного місця.

— О, Печорська лавра! — звів руки князь. — Я колись достеменно піду туди в ченці.

— Я також, ваша світлість, — з убивчою серйозністю сказав Ковнірчук. — Але поки що на мені лежить обов'язок вивести в люди своїх дітей, які залишилися сиротами після смерті їхньої щирої душі і високих чеснот матінки.

Він аж здригнувся від власної самовідданості і уявив собі дітей, які, певно, в нього були б, коли б померла його дружина не виявилася безплідна; зрештою, він і справді мав дітей, але бог не сподобив його їх побачити — були то давні, молодечі гріхи, яких немало в кожного під цим сонцем. Але тепер згадка про тих дітей наповнила його урочистою приреченістю, і він відчув, що на ліве око в нього вибивається сльоза, яку поспішив змахнути рукавом, при тому так, щоб це не кинулось у вічі його світлості. Цей його настрій миттю передався князю, і той посмутнів, віддаючи належне щирості душі і високим чеснотам покійної жінки директора Житомирського раввінського училища, і вони промовчали з хвилину, наповнивши кабінет святобливою тишею.

— Ви, мабуть, до мене з проханням, — сказав нарешті князь, і Ковнірчук знітився, не знаходячи слів. — Ну, ну, я вас слухаю, не соромтесь, — тепло підбадьорив його.

— Важко мені у раввінському училищі, — зітхнув Ковнірчук. — Іновірці й іноземці ніколи не викликали в мене добрих почуттів. Я знаю, що, може, це гріх, але не розказати, як я від того страждаю. Я православний, ваша світлосте, — сказав він з палом, вибивши на очі вже дві сльози і не думаючи змахувати їх рукавом, — і мені нестерпно рівноважити в собі обов'язок терпимості зі щирою відданістю нашій вірі.

— О, я вас розумію, розумію! — підхопився князь. — Але саме таку людину, як ви, й треба ставити на таке місце. Щоб спуску їм не давати!

— А я м'який, ваша світлосте. Ще до смерті своєї любої дружини я виконував свої обов'язки зі щирою старатливістю, але тепер не стає мені на те сили… Отож я молю бога, щоб зняв із мене цей терновий вінець.

— Святі слова ви сказали, — розчулився князь. — Я хочу показати вас моїй дружині, вона в мене також щирої душі й високих чеснот.

Він відчинив двері й погукав Марію Іванівну, і за хвилину княгиня, висока, худа, в чорній одежі і з смутною усмішкою на вустах, переступила поріг кабінету. Ковнірчук зірвався, щоб поцілувати їй ручку, яка виявилася напрочуд холодна, суха й потемніла, але він змусив себе полюбити і її.

— Ось справжній богомолець, — сказав князь. — Це, Маріє Іванівно, той чоловік, про якого я вам розповідав. Уявіть собі, доля зробила його директором раввінського училища.

— Ах, сердешний! — сказала княгиня. — І ви не можете посприяти, мій любий?

— Я не можу? — спинився здивовано князь.

— Мені про вас Макар Євстигнейович багато гарного оповідав, — сказала тепло княгиня, дивлячись на Ковнірчука по-материнському. — Розказував про вашу щиру святобливість, а це в наші лихі часи не часто трапляється.

— Стараюсь, як можу, ваша милість, — схилив голову Ковнірчук.

— Тут до мене прийшло прохання призначити директором Житомирської гімназії якогось Ленсаля. Це що, іноземець?

— Він православний, ваша світлосте, — тихо сказав Ковнірчук.

— А чому в нього таке прізвище?

— Очевидно, іноземцем був хтось із його предків.

— Це достойна людина?

— Цілком, ваша світлосте.