Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Три листки за вікном, Шевчук Валерій 📚 - Українською

Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

227
0
01.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Три листки за вікном" автора Шевчук Валерій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 93 94 95 ... 123
Перейти на сторінку:

Кажучи відверто, мені хотілося б заміщати директорів нашими корінними кадрами. Ну, а коли вже такого не знайдеться… — попечитель розвів руками, і правитель канцелярії, кашлянувши, перейшов до інших справ, які треба було вирішувати нагальне… Він бубонів, оповідаючи попечителю те чи й те, і князь поступово починав упадати в дрімку, бо вікна кабінету було закраплено і стукотіло об них однотонно-заспокійливо. Цідивсь у кабінет сірий день, і очі в князя злипалися. Відтак під бубоніння правителя канцелярії він побачив сон чи марево, почув запах ладану і молитвенний церковний спів. Рушив до нього одягнений у священицькі золототкані шати чоловік з лицем того богомольця, якого уздрів через кватирку. За ним ішли густим строєм директори учбових закладів, ввірених у його попечительство, і всі вони були на одне обличчя із тим загадковим богомольцем, що бив поклони і в університетській церкві. Дзвонили дзвони, процесія смиренно йшла по встеленій квітами дорозі, і ті квіти після того, як їх потоптали, почали раптом на очах оживати, струшували й вирівнювали пелюстя, яке одразу ж кропилося росою — в ній заграло сонячне проміння. Всі заспівали покаянну псальму, аж сльоза розчулення виступила на оці в попечителя — упав на неї й заломився промінець.

Він прокинувся з відчуттям щастя й побачив себе в сірому кабінеті з закрапленими вікнами, нахилилося до нього сіре обличчя правителя канцелярії, яке все ще говорило йому про справи; він хотів збагнути, про які саме, але не зміг, бо серце в нього калатало, як церковний дзвін, та й він сам відчував себе храмом, а душевна п'явка з чорної стала білою і перетворилась у дзвонаря, який смикав золотого мотуза, прив'язаного до його дзвона-серця. Князю здалося, що голос, який сочився з вуст правителя канцелярії, — це змій із сірим шарудявим тілом, і той повільно поповз по його письмовому столу, підіймаючи голову з сердитими сірими очима, а може, князь усе ще спав, бо хто там розбере, що говорить йому той сірий, драглистий, створений дощем правитель канцелярії та й чи важливо це і потрібно сьогодні? Але голос повз і повз, і попечитель надчікував паузи, щоб перервати його й відіслати. Зрештою такий щасливий момент настав, і князь розплющив очі.

— Це все?

— Треба підписати кілька паперів.

Він зробив вигляд, що читає ті папери, але бачив тільки жучки, що повзали по білому полі, рота розвело позіхом, аж запали щоки, і попечитель підписав папери, не читаючи.

— Погода сьогодні — на сон хилить…

— Погода добра для покаяння, — чемно схилив голову правитель канцелярії.

— От-от, саме для покаяння, — знову позіхнув князь. — Але знаєте: спати вдень шкідливо.

— Достеменно! — схилив голову правитель канцелярії, який тільки й чекав обідньої перерви, щоб завалитися вдома на бочок і завдати солодкого хропака — на те й дощ: любо це для тіла, а ще любіше для душі…

— Сьогодні мене не турбуйте, — сказав попечитель, бо сірий холод з вікна помалу наповзав йому в душу, наповнюючи її тільки йому відомим острахом.

Правитель канцелярії виходив з кабінету задом, світячи чемним оскалом, а князь уже нетерпеливився, чекаючи, щоб той швидше щез. Той так і вчинив, знову розпавшись на міріади сірих крапель, які заполонили сьогодні світ, і попечитель Київського учбового округу звівся, хрустячи всіма суглобами. Обличчя його потемніло й замкнулося, а зуби міцно стислися. Очі погасли, а серце завмерло кам'яною грудкою. Він рушив, лунко відбиваючи крок, з кабінету, і від того все в домі заціпеніло. Через це й пішов він до домашньої церкви, власне, молільні, вщерть заставленої образами, по дорозі озирнувши портрети своїх предків, які дивилися на нього мертвими очима. Князь подумав з похмурою гордістю, що серед них немає жодного іноземця і жодного відступника від віри, що він останній представник цього високого роду і що не ганьбить його. Потай же відчував, уже без похмурої гордості, а з болющим щемом, що його високий рід приречено на вимирання, що в нього було двоє дітей, а не залишилося жодного, що він уже старий, а ті кільканадцять байстрюків, котрих колись пустив у світ, бувши спокушений сатаною, нічого не значать ні для нього, ні для світу.

В молільні він застав дружину, яка била поклони, і перше, що відчув, побачивши її, була глуха неприязнь. Але це, здається, знову опитував його нечистий, він важко зігнувся в колінах і впав на вистелену килимом долівку.

— Молись, моя жоно! — глухо й понуро сказав він. — Молися за мої гріхи, а я помолюся за твої.

Княгиня звела залите слізьми лице й зашамотіла покаянну молитву, а князь на повні груди вдихнув запах ладану — виточувався той із жаровні, що стояла поблизу й куріла сизим, блаженним димком…

Наступного дня той-таки лакей, який дістав був від господаря кілька ляпасів халявою князівського чобота, рівно о десятій годині ранку доповів князю Матневському-Шашкіну, що йому хоче зголоситися директор Житомирського раввінського училища. В цей день дощу не було і ніякі душевні п'явки не непокоїли попечителя. Навпаки, землю скував легкий морозець, і під колесами екіпажа, в якому князь їхав на утреню в університетську церкву, дзвінко ламався льодок. Князь був у доброму гуморі, бо знову бачив у церкві незвичайного богомольця і милувався ним цілу службу. Директора раввінського училища він і в очі не бачив, через це, коли той переступив поріг його кабінету і смиренно почав відрекомендовуватися, радісний вигук вирвався з князівських грудей. Він вискочив з-за столу, пішов з розкритими обіймами до враженого й спантеличеного директора раввінського училища і щиросердно його обійняв.

— Я вас знаю, дорогий ви мій! — захлинувся князь. — Я вас розумію і співчуваю вам!

Він повів Ковнірчука, обіймаючи його за плечі, до канапи з такою делікатною бережливістю, наче той був найтоншої роботи кришталева посудина і міг щохвилини зламатися або ж, чого боже борони, щезнути з очей, як дорогий привид. Під час того проходу на Ковнірчукове обличчя встиг лягти смиренно-святенницький вираз, саме той, котрий так зворушував князя, і цей вираз стійко тримався на його обличчі під час усієї аудієнції. Князь всадовив Ковнірчука на канапу, притулившись і собі біля нього, й подивився на директора раввінського училища захоплено й любовно, в той час, як той не осмілився й очей звести на щедрого й милостивого достойника.

— Признаюсь у своєму гріху, я підглянув вас, коли молились у себе на квартирі. Скажу, що для директора училища то надто скромна квартира.

— Скромність людині не вадить, — зауважив директор. — Окрім того, я тут не в службових справах, а для поправлення здоров'я.

— Дуже слушно, — сказав князь. — Я теж мушу тримати ці апартаменти, — він повів рукою по досить пишно обставленім кабінеті, — бо зобов'язує мене до цього службове становище. І це я у вас перейму, — князь знову обійняв Ковнірчука, — виїхавши туди, де мене не знають, житиму, як бідняк. Богові угодне наше самоприниження.

– І наша смиренність, — озвався Ковнірчук. — Я, приїхавши сюди, спершу уповав на лікарів, а тоді вирішив, що молитва — найкращі ліки, особливо молитва біля боговгодного місця.

— О, Печорська лавра! — звів руки князь. — Я колись достеменно піду туди в ченці.

— Я також, ваша світлість, — з убивчою серйозністю сказав Ковнірчук. — Але поки що на мені лежить обов'язок вивести в люди своїх дітей, які залишилися сиротами після смерті їхньої щирої душі і високих чеснот матінки.

Він аж здригнувся від власної самовідданості і уявив собі дітей, які, певно, в нього були б, коли б померла його дружина не виявилася безплідна; зрештою, він і справді мав дітей, але бог не сподобив його їх побачити — були то давні, молодечі гріхи, яких немало в кожного під цим сонцем. Але тепер згадка про тих дітей наповнила його урочистою приреченістю, і він відчув, що на ліве око в нього вибивається сльоза, яку поспішив змахнути рукавом, при тому так, щоб це не кинулось у вічі його світлості. Цей його настрій миттю передався князю, і той посмутнів, віддаючи належне щирості душі і високим чеснотам покійної жінки директора Житомирського раввінського училища, і вони промовчали з хвилину, наповнивши кабінет святобливою тишею.

— Ви, мабуть, до мене з проханням, — сказав нарешті князь, і Ковнірчук знітився, не знаходячи слів. — Ну, ну, я вас слухаю, не соромтесь, — тепло підбадьорив його.

— Важко мені у раввінському училищі, — зітхнув Ковнірчук. — Іновірці й іноземці ніколи не викликали в мене добрих почуттів. Я знаю, що, може, це гріх, але не розказати, як я від того страждаю. Я православний, ваша світлосте, — сказав він з палом, вибивши на очі вже дві сльози і не думаючи змахувати їх рукавом, — і мені нестерпно рівноважити в собі обов'язок терпимості зі щирою відданістю нашій вірі.

— О, я вас розумію, розумію! — підхопився князь. — Але саме таку людину, як ви, й треба ставити на таке місце. Щоб спуску їм не давати!

— А я м'який, ваша світлосте. Ще до смерті своєї любої дружини я виконував свої обов'язки зі щирою старатливістю, але тепер не стає мені на те сили… Отож я молю бога, щоб зняв із мене цей терновий вінець.

— Святі слова ви сказали, — розчулився князь. — Я хочу показати вас моїй дружині, вона в мене також щирої душі й високих чеснот.

Він відчинив двері й погукав Марію Іванівну, і за хвилину княгиня, висока, худа, в чорній одежі і з смутною усмішкою на вустах, переступила поріг кабінету. Ковнірчук зірвався, щоб поцілувати їй ручку, яка виявилася напрочуд холодна, суха й потемніла, але він змусив себе полюбити і її.

— Ось справжній богомолець, — сказав князь. — Це, Маріє Іванівно, той чоловік, про якого я вам розповідав. Уявіть собі, доля зробила його директором раввінського училища.

— Ах, сердешний! — сказала княгиня. — І ви не можете посприяти, мій любий?

— Я не можу? — спинився здивовано князь.

— Мені про вас Макар Євстигнейович багато гарного оповідав, — сказала тепло княгиня, дивлячись на Ковнірчука по-материнському. — Розказував про вашу щиру святобливість, а це в наші лихі часи не часто трапляється.

— Стараюсь, як можу, ваша милість, — схилив голову Ковнірчук.

— Тут до мене прийшло прохання призначити директором Житомирської гімназії якогось Ленсаля. Це що, іноземець?

— Він православний, ваша світлосте, — тихо сказав Ковнірчук.

— А чому в нього таке прізвище?

— Очевидно, іноземцем був хтось із його предків.

— Це достойна людина?

— Цілком, ваша світлосте.

1 ... 93 94 95 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три листки за вікном, Шевчук Валерій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"