Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Як мені доводилося чути, свої обов'язки інспектора гімназії він виконує справно і старанно.

— Так, так, — заходив по кабінеті князь. — У Житомирській гімназії найбільша кількість покарань різками. Я вважаю, що це гідний виховний захід, але чи не чинить той ваш, як його…

— Ленсаль, ваша світлосте.

— Ага, Ленсаль, чи не чинить він екзекуцій із ненависті до нашого православного підростаючого покоління, як іноземець?

— Не можу того знати, ваша світлосте. Я до гімназії стосунку не маю.

Ковнірчук зітхнув, виявляючи щирий жаль від того, що не має стосунку до гімназії, а попечитель подивився на нього із захопленням.

— Ні, ви гляньте на нього, Маріє Іванівно. Чиста душа! Ви взяли б на себе директорство Житомирської гімназії?

— Коли вам буде те вгодно, ваша світлосте.

— О, я щиро того хочу! — сказав князь. — Коли на чолі гімназії стане така людина, як ви, буду за неї спокійний. А коли той Ленсаль достойний інспектор, то хай лишається ним, га? — Попечитель прискалив око, а княгиня лагідно захитала головою. — Я хотів би замістити всіх директорів такими людьми, як ви, — проголосив князь, — щоб там і духу не було вільнодумства. Як ви ставитеся до найновішої літератури й філософії?

— Може, моя думка видається різкою, — тихо сказав Ковнірчук, — але я вважаю, що найновіша література й філософія — це творіння сатани. Тих літераторів та філософів, за божим допустом, пущено у світ, щоб випробовувати наш дух, але ми, за його повелінням, маємо сталити нашу вірність та відданість богу й государю.

— Браво! Браво! — заплескав у долоні князь. — Лад — ось що головне у світі, а його буде більше тоді, коли менше стане вільнодумства. Порядок — вияв божого промислу серед людей, а розрух і бродіння — справа диявольська. Єдина істинна наука, пане, — це закон божий, і коли ми навчимо наших підлеглих слідувати кожній його літері, ми виконаємо своє призначення вчителів.

— Тим-то і важко мені бути директором раввінського училища.

— Ви вже не директор раввінського училища, а директор гімназії.

— Радий старатися, ваша світлосте.

— Скільки ви пробудете в Києві?

— Доки не оформляться документи, ваша світлосте.

— Приходьте до мене без церемоній. Мені любо буде з вами порозмовляти…

— Робите мені велику честь, ваша світлосте… Вік молитимусь за ваше здоров'я і здоров'я вашої прелюб'язної дружини…

Він не дозволив собі радісно всміхнутися, навіть коли вийшов у передпокій, бо ту усмішку міг би побачити хтось із слуг, він не дозволив собі розпрямити плечі й піти вільною ходою — мав тіло смиренно-згорблене, а обличчя благочестиве. Так він пройшов весь простір між будинком Матневського-Шашкіна і тим, де наймав квартиру, тут він теж не міг виявити радості, бо біля воріт стояв і цікаво на нього позирав двірник; він спустився по сходах, вийняв ключа й відчинив двері. На нього глянули всі ікони, що їх тут повісив, пахло воском і ладаном, і, вдихаючи на повні груди той доброданий запах, він відчув тихе щастя. По тому наблизив обличчя до дзеркала й уздрів своє аскетичне й сумне обличчя. Йому захотілося засміятися просто в те обличчя, висунути й показати самому собі язика, але він того не зміг учинити, бо відчув, що маска, яку одяг і носить ось уже з тиждень, з обличчя йому не скидається. Провів рукою, наче хотів перевірити, чи справді це так, але нічого від того не змінилося: на нього зорило все те ж строге й святенницьке обличчя. Тоді він раптом злякався, що князь, побувавши колись у Житомирі, виявить: у нього немає дітей, і цей страх відбився на його обличчі мукою. Тихо застогнав, і його губи почали ворушитися, проказуючи покаянну молитву. Він обвів поглядом стіну, завішану іконами, і подумав, що йому буде шкода розлучатися з цим добром, та й чи можна? Очі його спочили на шкуратяній палітурці стародавньої Біблії — цю Біблію треба буде купити. Він позасвічував свічки й лампадки, які не горіли, став на коліна і раптом почав бити поклони, зводити руки й гаряче молитися, хоч знав, що вже ніхто на нього не дивиться, що він зрештою починає ставати тим, кого удавав, і тепер йому немає ні сили, ні потреби звільнятися від того вигаданого чоловіка, який увійшов у його єство і майже витіснив колишнього. Зрештою, таким він мусив стати, бо відтепер має грати таку роль, аж доки буде попечителем Київського учбового округу князь Матневський-Шашкін — це надасть йому нової сили та значення. Той перший чоловік у ньому хотів реготнути, але другий суворо йому пригрозив, і той перший змалів, знітився, зіщулився, покірний і ніякий, тоді як другий звівся на повний зріст і став суворий та неблазенний… Ковнірчук бив поклони й думав, що всі ікони й лампадки поїдуть з ним разом у Житомир, що запах, яким привабив князя, окурив у першу чергу його самого і витатиме у домі його, поки життя. Цеп запах він принесе і в гімназію, заповнить ним усі класи й коридори, вводитиме його в душі підлеглих, учнів та вчителів і зробить все, щоб досягти бажаного. Можливо, там, у Житомирі, його ніхто не впізнає із колишніх знайомців, а перш за все його приятель Ленсаль; зрештою, Ленсаль змушений буде зігнути перед ним спину, а раз так, змириться й не носитиме супроти нього зла — це теж має статися конечно, адже той, хто носить зло супроти начальника, недовго з тим начальником проживе…

Ковнірчук стояв перед іконами, заплющивши очі й ворушачи пальцями сплетених рук, йому на обличчі лежала сакраментальна усмішка, але це теж недовго тривало. Очі його метнули перед собою гостру блискавку, яка мала освітити всіх, хто відтепер ставав його підлеглим і хто вже ніколи не зважиться подивитися на нього іронічно…

РОЗДІЛ Х

Я переїхав у квартиру Кулаківського відразу по смерті Траутфеттера, Ленсаль супроти того не заперечував. Меблю я відкупив у колишнього учителя фізики за досить дешеву ціну, була цілком ординарна. Кулаківський, кривлячи рота, побажав мені затишного прожиття, і я вдав, що не збагнув його гумору.

— Квартира така собі, — сказав я розважно, — але не по кишені й наймати.

Я подивився при цьому на Кулаківського з наївною простодушністю, і він трохи засоромився власної злостивості.

— Вибачте, — буркнув відвертаючись. Махнув рукою й пішов з мого життя назавжди…

Я спустився вниз і постукав до вдови, розсвітивши на обличчі чемну і навіть грайливу усмішку. З Охоцькою я швидко домовився. За стіл з чаєм і за дрова я мав платити двісті пятдесят карбованців у рік. Вона люб'язно порадила мені пралю, яка, окрім прання, за помірну ціну згоджувалася робити в мене легке прибирання — своїм улаштуванням у світі я міг бути цілком задоволений. Третій жив у нашому домі учитель латинської мови Міхневич, так само парубок, який, на відміну від мене, відмовлявся столуватися в Охоцької. Вдова через те на нього дулася, і я зрозумів, що й Кулаківського вона не любила також за це саме.

Була вона молода й гарна з виду і знала часи значно ліпші, через що мені було приємно спускатися до неї на сніданки й приходити на обіди. За час мого гостювання вона доброзичливо торохтіла місцеві новини, а я завжди цікавий послухати, — стала таким чином для мене додатковим джерелом інформації. При цьому була не проти пограти очима, на що я відповідав хоч і стримано, але не байдуже — ця гра робила мій акт приймання їжі інтимнішим. Її сини мене побоювалися і часто тікали з хати, коли я з'явився в них, і ми могли вільно бесідувати, виявляючи одне до одного пристойно перебільшені знаки уваги, що мене цілком влаштовувало. Здобувши такі умови, я почав потроху гладшати, що не проминуло очей моїх співслужбовців і щодо мене почали розпускати не зовсім скромні чутки. Це трохи занепокоїло мене, бо кидало тінь на мою безпорочну репутацію. З іншого боку, це було й на руку. Люди не терплять, коли поруч хтось живе непохибно й безгрішно, отож чутки про мою близькість з удовою дорівнювали мене до всіх грішних і частково сприяли тому, що я міг безборонне уникати учительського товариства — всі тепер уважали, що я чиню це не через гординю, а з міркувань амурної зайнятості, що вважалося причиною достатньою. Але невдовзі саме через те новий директор Ковнірчук викликав мене до себе в кабінет і суворо наказав припинити аморальне життя. Я щиродушно розказав йому правду, але він подивився на мене не без підозри.

— Нема диму без вогню, — сказав він.

— Тоді скажіть, в який спосіб уникнути пересудів? — наївно спитав я.

Ковнірчук подивився на мене трохи спантеличено.

— Найкращий спосіб уникнути пересудів, не грішити, — сказав він категорично.

На те я перехрестився й заклявся господом-богом, що в'явив правду, виявивши готовність поклястися й на євангелії.

Ковнірчук подивився милостивіше.

— Перестаньте в неї столуватися, — сказав він після роздуму.

— Але чим я поясню таку відмову? — спитав я. — Для неї це видимий спосіб зводити кінці з кінцями, а мені столуватись у неї зручно.

— Хай вам носять обід на квартиру, — холодно відповів директор і відвернувся.

Я відчув задоволення, бо директор ставав мимовільним моїм спільником. Не зле було б мені поцікавитися й тим, хто розпускав оці чутки і кого я, на превеликий свій подив, ще не знав. Я чемно подякував директору за науку і сказав, що Кулаківський залишив мені у спадок давньої роботи ікону, яку я можу залюбки віддарувати панові директору, знаючи його любов до таких святих реліквій. Ковнірчук радісно розсвітився усмішкою і подивився на мене по-дружньому.

— Я у вас її відкуплю, — швидко сказав він.

— Але помилуйте! — вигукнув я. — Чи можу я продавати річ, яку не купував?

— Може, воно й так, — мовив директор і знову відвернувся від мене, після чого я захотів щезнути йому з очей, як це умів робити. Але я не встиг покинути кабінет, як Ковнірчук різко повернувся до мене.

— А скільки, ви сказали, в тої вдовиці дітей?

— Троє, як соколів, — відказав я.

— Хм, хм, — заходив директор по кабінеті. — І вона гарненька з виду?

— Як на моє око, — сказав я.

— Хто був її чоловік?

— Один із чиновників губернської канцелярії, може, чули про такого — Охоцький?

— А-а, — протяг директор, і його очі блиснули, цю історію він знав…

Цей самий Охоцький був свого часу правою рукою правителя канцелярії Миколи Платоновича Біляшівського, його справу зафіксовано в мене серед осіб, що заслуговують на увагу.