Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Позаяк ви профукали свій вечір, то пийте-наливайтеся!

Ми з Роєм ще раз окинули ресторан нервовими поглядами.

Звіра-Чудовиська не було.

Наливши шампану, Ґрок виголосив за нас тост:

— Хай вам ніколи не приведеться закручувати мертвякові вії, чистити його мертві зуби, ваксувати йому бороду чи відновлювати його понищені пранцями губи!

Тут Ґрок підвівся й глянув на двері, куди випурхнули його молодички.

— Чи ви бачили їхні личка? — Ґрок усміхнувся їм услід. — Мої любки-голубки! А знаєте, чому ці дівчата до нестями закохані в мене й нізащо мене не покинуть? Бо я — високий лама Долини Блакитного Місяця. А втечуть — то мої двері загрюкнуться, а личка їхні похнюпляться. А ще я застеріг їх: я почіпляв тонесенькі дротинки попід їхніми підборіддячками й очицями. Чкурнуть зашвидко, забіжать задалеко — то дротинки напнуться, порвуться, й плоть їхня розпливеться. І замість тридцяти стане їм ураз по сорок два!

— Фафнер! — загарчав Рой. Пальці його так уп’ялися в стільницю, ніби він ось зараз так і зірветься на рівні ноги.

— Що?

— Та друг один, — мовив я. — Ми гадали, що цього вечора побачимо його тут.

— Вечір уже скінчився, — сказав Ґрок. — Але побудьте ще. Прикінчіть мій шампан. Замовте ще, на мій рахунок. Хотіли б ви салату, поки ще не зачинена кухня?

— Я не голодний, — буркнув Рой, із диким блиском розчарування культовою оперою «Зіґфрід» в очах.

— Так! — сказав я.

— Два салати! — кинув Ґрок офіціантові. — Із блакитним сиром?

Рой заплющив очі.

— Так! — мовив я.

Ґрок обернувся до офіціанта й тицьнув тому в руку надмірно великі чайові.

— Зіпсуйте моїх друзів! — побажав він, усміхаючись. А тоді, зиркнувши на двері, куди вицокали його жіночки на своїх понячих копитцях, похитав головою. — Мушу йти. Дощ. І вся та дощівка — на латані-церовані личка моїх дівчаток! Ще розтануть, чого доброго! Бувайте. Арріведерчі!

І хутко зник. Щось прошепотіли, зачиняючись за ним, двері.

— Вшиваймося звідси! Почуваюся дурень дурнем, — сказав Рой.

Він сіпнувся й перекинув свій шампан. Вилаявся — і ну вимочувати серветкою. Я налив йому ще келих і став спостерігати, як він потроху сьорбає та заспокоюється.

А п’ятьма хвилинами пізніше, в тім рестораннім закапелку, воно й сталося.

Головний офіціант саме розгортав екран, запинаючи ним найдальший стіл. Екран вислизнув йому з рук і наполовину знову скрутився, ще й із лунким виляском. Офіціант щось буркнув собі під ніс. А тоді вперед шаснула шамотня з кухонних дверей, де, як я зрозумів, уже кілька секунд стояли якісь чоловік і жінка. Тепер, коли офіціант нарешті налагодив складаний екран, ті двоє виступили на світло й заквапилися, дивлячись тільки вперед на отой екран, до свого столу.

— О Боже мій! — хрипко прошепотів я. — Рою!

Рой підвів погляд.

— Фафнер! — шепнув я йому.

— Та ні, — Рой затнувся, витріщився — й відкинувся на спинку стільця, спостерігаючи квапливе просування тієї пари. — Так!

Хоча то був ніякий не Фафнер, не той міфологічний дракон. Ні, зовсім не жахливий змій крокував від кухні до далекого стола, тримаючи свою даму за руку й тягнучи її за собою.

Це було саме те, що ми з Роєм вишукували стільки довгих тижнів і напружених днів. Це було якраз те, що я міг би набазграти на клаптику паперу чи викладати на машинописному аркуші, а мороз біг би по руці аж до шиї, роблячи з неї крижаного дрижака.

Це було саме те, що шукав Рой щоразу, коли встромляв свої довгі пальці в глину. То була криваво-багряна бульбашка, що здійнялась, паруючи, із первісної багнюки й скомпонувалася в обличчя.

І в цьому обличчі скупчилися всі покалічені, пошрамовані й похоронні обличчя зранених, достріляних та похованих чоловіків у тих десяти тисячах воєн, які скоїлися, відколи розпочалися війни.

То був Квазімодо в старості, їдений-недоїдений довготривалою проказою, на поміч якій прийшов, аби таки доконати чоловіка, ще й рак.

І за тим потворним обличчям крилася душа, якій судилося там цілий вік вікувати.

«Вік вікувати! — подумав я. — І ніколи не вийти на люди!»

Оце ж і було воно, наше Чудовисько.

Але вмить усе це й зникло.

Та я зафотографував те створіння своїми очима, мов клацнув світлину зі спалахом. Заплющив очі — й уздрів те жахливе обличчя, яке обпікало сітківку. Пекло так люто, що аж сльози забриніли мені в очах, переповнюючи очниці, а з горлянки вихопився якийсь мимовільний звук.

То було таке обличчя, в якому втопилися двоє жахливо водянистих очей. Обличчя, на якому ці очі, плаваючи у своєму божевіллі, ніяк не могли знайти собі рятівний берег, а чи порятунок, а чи бодай передих. І вони, ті очі, бачачи, що їм годі торкнутися хоч чогось, що не було б варте догани, вони, яріючи відчаєм, плавали у своїй тюрмі, трималися на поверхні тієї мішанини плоті, відмовляючись потонути, здатися й пощезнути. Існувала лиш одна іскринка останньої надії, що вони, шугаючи то сюди, то туди, можливо, таки набачать ген-ген далеко якийсь порятунок, якийсь натяк на красу в самій собі, якесь одкровення, що не все так погано, як воно здається. Отож ті очі й плавали собі, заякорені в багряно-гарячій лаві понівеченої плоті, у якомусь такому генетичному розтопленні, з якого не вирятуватися жодній душі, хай там якій хоробрій. Тоді як ніздрі час від часу вдихали самі себе, а рана рота волала: Руїна! Мовчки волала — й видихала.

Тієї миті я побачив, як Рой сіпнувся вперед, а тоді сахнувся назад, немов його підстрелили, і хапким, мимовільним рухом поліз до кишені.

І тут той химерний, зруйнований чоловік щез, екран став на своє місце, а Роєва рука видобула з кишені невеличкий блокнот й олівець, поки сам Рой усе ще витріщався на екран, от ніби міг просвітити його рентгенівськими променями, навіть не поглядаючи на свою руку, що і як вона там замальовує. Рой швидко черкав, накидаючи той жах, те страхітливе сновиддя, ту обдерту плоть руїни й відчаю.

Мов Доре задовго до нього, Рой мав швидку мистецьку точність у тих своїх довгих пальцях, що мандрували, літали, схоплювали й перекидали на папір, і потрібен їм був лиш один позирк довкола на лондонські юрмища, а тоді круть вентилем, перевернув пісковий годинник, лійку своєї пам’яті — і рвонуть його пучки-нігті, і замерехтить його олівець, аби кожне око, кожна ніздря, кожен рот, кожна щелепа, кожне обличчя знайшли свої свіжі й повні відбитки на папері, мовби з-під друкарського верстата. За десять секунд Роєва рука, мов павук, кинутий у киплячу воду, перетанцювала