Читати книгу - "Хто боїться смерті"

Зупинившись, вона поглянула великими очима на Мвіту, а тоді на мене.

— Вибач! Я не мала на увазі…

— Та нічого, — запевнила я. — Я йому сказала.

Мвіта, дивлячись на мене, схилив голову набік.

— Ти розповіла їй раніше, ніж мені?

— Це не має значення, — сказала Лую. — Має значення те, що це повинно бути правдою, бо те, що там відбувається, те, чому ти маєш покласти край, є породженням найдавнішого зла. Колись я думала, що це все нуру. Що вони вродилися потворними і вищими за нас… але корінь цього не в людях, а глибше. — Вона витерла очі. — Ми не можемо тут засиджуватись. У нас є справи!

Мвіта взяв Лую за руку і стиснув її.

— Я й сам не міг би сказати краще.

У наметі Ссайку було тепло й затишно. Довкола нас стояли порожні тарілки. Ми були живі. Ми були саме там, де мали бути в той момент. Я відкинула дедалі сильніші сумніви, потягнулася вперед, узяла за руки Мвіту й Лую, і ми помолилися разом, опустивши голови й не змовляючись.

Тоді Лую відпустила наші руки.

— Я піду… поспілкуюся. Якщо я вам знадоблюся, йдіть до намету Ссуна і Яосса. — Вона широко всміхнулася. — Перш ніж зайти, гукайте.

Невдовзі я занурилась у теплий чорний сон, який відновив мої сили. Прокинувшись, я найперше побачила проміння сонця, що проникало крізь запону намету. Тіло привіталося зі мною болем. Мене міцно тримала Мвітина рука. Сам він тихенько хропів. Коли я спробувала вибратись, він обняв мене ще сильніше. Я позіхнула й підняла праву руку. Підставила її сонячному світлу й забажала, щоб на ній виросло пір’я. Воно виросло з неймовірною легкістю. Повернувшись до Мвіти, я зазирнула у його розплющені очі.

— Двадцять п’ять годин уже минуло? — запитала я.

— Не можеш зачекати ще годинку? — запитав він і торкнувся мене між ногами. Коли на його пальцях з’явилася кров, він засмутився. В мене почалися місячні. Я відчула біль у матці, ніби спровокований думкою про це, і мене раптом занудило.

— Лягай, — сказав Мвіта, підскочив і пов’язав рапу на талії. Він пішов і повернувся з вузликом одягу та чистою рапою.

— Ось, — промовив він і поклав мені до рота крихітний сушений листочок. — Одна жінка дала мені маленьку торбинку таких.

Він був гіркий, але мені вдалося його пожувати й проковтнути. Я встала, подбала про себе, а тоді знову лягла. Нудота вже вщухала. Мвіта налив мені келишок пальмового вина, що ще лишалося. Воно було кисле, але мій організм йому зрадів.

— Краще?

Я кивнула.

— А тепер розкажи мені історію.

— Передусім зверни увагу на те, що ми обоє приховували якісь секрети, — розпочав Мвіта.

— Знаю, — сказала я.

— Гаразд. — Він трохи помовчав, смикаючи себе за коротку бороду. — Ти можеш отак мандрувати, бо в тебе є здатність до алу. Ти…

— Алу? — перепитала я. Слово видалося знайомим. — Тобто як «алусі»?

— Просто послухай, Оньєсонву.

— Як давно ти дізнався? — гарячково спитала я.

— Що дізнався? Ти навіть не знаєш, про що питаєш.

Я насупилась, але промовчала, дивлячись на свої руки. Мені подумалось: «Отже, “відхід” називається “алу”».

— Твоя мати близька до Ади, — сказав Мвіта.

Я насупилась.

— І?

Мвіта взяв мене за плечі.

— Оньєсонву, помовч. Дай мені поговорити. А сама послухай.

— Просто…

— Тс-с, — зацитьнув мене він.

Я зітхнула й закрила обличчя руками.

— Твоя мати близька до Ади, — спокійно повторив він. — Вони спілкуються. Ада — дружина Аро. Вони спілкуються. А хто Аро для мене, ти знаєш. Ми спілкуємося. Тому я й знаю про твою матір. Добре, що сталося саме так, бо тепер я можу розповісти про це тобі.

— Чому ти не розповів мені раніше? — запитала я. — Чому мені не розповіла мати?

— Оньєсонву!

— Ну то говори швидше, — сказала я.

— Я про це думав, — продовжив він, не зважаючи на мене. — Твоя мати чудово знала, що вона робить, коли попросила, щоб ти, народившись дівчинкою, стала чаклункою. Це була її помста. — Він поглянув на мене. — Твоя мати здатна мандрувати всередині, вона здатна до алу. Назва міфічної істоти, яку ми знаємо як алусі, походить від реального чаклунського терміна «алу», «мандрувати всередині». Вона…

Я підняла руку і сказала:

— Зачекай.

У мене загупало серце. Все стало на свої місця. Я згадала кпоньюнґо, яка повела мене в алу. Її голос видавався знайомим, але чому, я не знала. Просто він належав моїй матері, а я ніколи не чула цього голосу як слід. «Вона обожнювала кпоньюнґо, — подумала я. — Чому ж я не здогадалася?»

— Та кпоньюнґо була моєю матір’ю? — ледь чутно прошепотіла я.

Мвіта кивнув. У мене з’явилася ще одна думка: «Можливо, саме тому я не змогла дорости до її розміру, коли вона повела мене в алу. Можливо, під час алу неможливо перерости власних батьків».

— То ця здатність дісталася мені від неї?

— Так, — сказав він. — І… можливо, це призвело…

Він хитнув головою.

— Ні, тут треба висловитись інакше.

— Нічого не пом’якшуй, — попросила я. — Просто розкажи мені. Розкажи мені все.

— Я не хочу зробити тобі боляче, — тихо промовив він.

Я пирхнула.

— Якщо ти ще не помітив, я непогано витримую біль.

— Гаразд, — здався він. — Ну, річ у тім, що твоя мати пройшла б ініціацію. Такого висновку дійшов Аро, поговоривши і з нею самою, і з Адою. Це якось пов’язано з твоєю бабусею. Знаєш щось про своїх бабусю й дідуся?

— Знаю, але небагато, — відповіла я й потерла обличчя. Те, що він мені розповідав, видавалося геть нереальним, але було логічним. — І не знаю нічого такого.

— Ну, так вважає