Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

Я відвела погляд, підняла його аж у небо, намагаючись вгамувати сльози, що зібралися в кутиках очей. Я не хотіла плакати, я не настільки чутлива, та зараз не мала змоги втриматись. Можливо, тому що знала, як загибель Вітторії відбилася на Джованні й Тоні.

Великий Джо вхопив мене за пальці й легенько стиснув.

— Не хвилюйся, я сказав. Сказав. Пам’ятаєш, я згадував, що швидко заспокоювався? Я ж не міг просто мовчки стояти й спостерігати за нею, хоча вставити хоч слово було важкувато. От я і говорив. Завжди говорив, як сильно її кохаю, бо це її лише дратувало дужче. Я багато дурниць накоїв, та моя дружина навіть в гніві знала, що я шаленію від неї. І ти не уявляєш, який я їй вдячний, що тоді вона усе ж таки вмовила сусідку посидіти з Тоні.

— Лишенько… — тільки й зітхнула я. До цього дня я жодного уявлення не мала, що бос міг опинитися з матір’ю в тій автівці. І ми б ніколи не зустрілися.

Ми з Великим Джо, не змовляючись, майже одночасно спустошили келихи. Й поки він наповнював їх знов, я, зібравши до купи усе, що сьогодні почула й відчула, спитала, потроху далі переглядаючи фотографії:

— Ви ж нібито поважаєте шлюб. Чи, принаймні, поважали, поки були одружені з Вітторією. Нащо ви вигадали цю безглузду умову, щоб розділити ресторани? — старший Соретті підібгав губи й зробив вигляд, ніби така важлива справа як наливання просеко потребує його цілковитої уваги. Тоді я додала ледь не вперше: — Джованні…

Він прицмокнув язиком, висловлюючи своє невдоволення від теми, яку я зачепила.

— Все це було нестерпно. Їхня війна з кожним роком ставала усе запеклішою, і одного разу за вечерею вони так заглибились в неї й зціпилися, що дійшло до геть обурливих й порожніх звинувачень, нібито Петрина мати зраджувала мені, тому вона не має жодного права претендувати на якийсь з ресторанів. А донька натомість вдарила по Тоні тим, що він також не моя дитина. Я сидів за столом, тримав вино, дивився як вони гризуться… І мені раптом сяйнула думка, як відволікти їх одне від одного й тих бісових ресторанів. Хіба я знав тоді, що зроблю тільки гірше? — безпорадно стенув він плечима.

— Вам відомо, що Джаспер недоумок, чи не так?

Мені не дуже кортіло ділитися з Великим Джо своїм досвідом спілкування з Бартолом’ю-п’ятим, тому я обмежилась лише запитанням.

Він кивнув. Не те щоб я прагнула захистити крижане стерво — нехай вона узагалі горить у пеклі! — та добре, що Тоні не було зараз поряд. Й він не дізнається, що я сказала в наступну мить, нехай я нібито лишалася на його боці.

— Тоді чому б не зупинити їх? Відмовтеся від цієї дурнуватої умови. Навіщо родичатися з такою наволоччю?

Джованні глипнув на мене так, ніби йому це ніколи не спадало на думку. Те, що він не звик відступати, навіть коли це шкодить йому і його родині, було очевидно.

— Хтозна, може до цього не дійде.

Я нахмурилася. Чи це, бува, не він тоді зронив на кухні «Вітторії», що Петру ніщо не зупинить, якщо вона щось вбила у свою біляву голову? То він сподівається, що Джаспер скасує все? Ну, відсоток ймовірності цього кроку Джованні не потішить. Чи він… О ні! Невже батько розраховує, що Тоні спаскудить весілля й тим самим, не відаючи про це, врятує сестру? Ще й отримає від татка прочуханку.

Найгірше те, що бос саме це і збирався зробити, якщо на тій флешці дійсно такий собі «весільний подарунок» у найгіршому розумінні цього словосполучення.

Я якраз збиралася, не обираючи виразів, поцікавитись у Великого Джо, чи не остаточно він з’їхав з глузду, коли він прикипів очима в щось над моїм плечем.

До мене одразу дійшло — з будинку вийшов Тоні. Я не розпитувала Джованні про нього, та, мабуть, пан Зіркові труси займався тим, що, як виявилося, так добре вміє — прибирав наслідки своєї паскудної поведінки.

Я обернулася до нього — бос дивився в наш бік, затуливши очі дашком долоні. Потім рушив крізь галявину, ніби його хтось покликав. Хоча це було геть не так.

Великий Джо розправив плечі й випрямив спину — готувався до нового зіткнення між сином та мною. Так, я теж вважала його неминучим.

Наблизившись до мого лежака, молодший Соретті ковзнув своїми карими бездонними вирами по таці.

— Якщо в тебе раптом було питання — в кого я нахапався ідей щодо вибачень їжею… Секс як варіант я додав вже від себе.

— Це все, що ти хотів мені сказати? — відрубала я, наїжачившись.

Покусуючи зубочистку, що стирчала з кутика рота, схиливши голову вбік, тепер бос вивчав поглядом мене. Мабуть, намагався вгадати, не вгачу я йому тацею по голові, коли почую, що йому від мене треба. Знову.

О, єнотику, цього я й сама не знаю.

— Сильвія чекає нас на вечерю, — нарешті ліниво промурмотів він.
— Вибач, що?! — рявкнула я.

Тоні вийняв зубочистку й кинув її у траву. Й знов заговорив, цього разу виразніше, ніби я була тою дитиною, якій потрібно повторювати двічі:

— Сильвія запросила нас на вечерю. Сьогодні. Це я збирався повідомити тобі тоді, у їдальні.

Щось в його інтонації дряпнуло по вухах. Може, нестача гіпнотичного мелодійного акценту чи сталеві нотки, збагнути це не вдавалося. Не тоді, коли жовч піднялася зі шлунку їдкою хвилею люті. Він приперся сюди й дратував мене одним своїм виглядом — підкреслено байдужим, — дратував так, що хотілося його розірвати на шмаття.

Примруживши очі, я форкнула.

— І з якого б то дива я погодилась піти з тобою? Ти навіть не перепросив, Тоні!

Розраховуючи, що зараз він почне відчайдушно фліртувати, тільки щоб не довелося промовляти вголос це страшне слово «вибач», я мала б впасти на дупу, якби не сиділа на лежаку.

— Ти також, — заявив бос. Сердито і невдоволено. — І ти підеш зі мною.

Ого! То бос справді гнівається?

Бо зараз він полишив свої звичні маніпулятивно-знадливі напівпристойні методи отримати бажане, і не питав, не намагався обвести круг пальця нападом ревнощів, ні, він узяв і навмисне загнав мене у кут. Спантеличив по самі вуха. Невже він сподівався, що я не чинитиму опору?