Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Королівський убивця 📚 - Українською

Читати книгу - "Королівський убивця"

505
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Королівський убивця" автора Робін Хобб. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 93 94 95 ... 224
Перейти на сторінку:
молився, щоб саме цієї ночі Чейд не повернувся зі своєї подорожі. Він не повернувся. Зате я тієї ночі подорожував до далекого краю, до місця, що ставало все більш знайомим, але через це не менше чудовим.

Вона пішла посеред ночі, спершу мене розбуркавши, щоб я прокинувся і зачинив за нею двері. Хотів одягтися і провести її до кімнати, але Моллі обурено відмовилася, запевнивши, що сама може піднятися сходами і що менше нас бачитимуть разом, то краще. Я неохоче визнав, що це логічно. Сон, у який я провалився, був глибшим ніж той, який спричинила валер’янка.

Наступного разу я прокинувся від грюкання і крику. Схопився на ноги, очманілий та ошелешений. За мить грюкання перетворилося на стукіт у двері, а крик — на повторення Баррічем мого імені.

— Хвилинку! — насилу сказав я. Усе тіло боліло. Я натягнув щось на себе й пошкутильгав до дверей. Мої пальці довго змагалися із замком.

— Що сталося? — спитав я.

Барріч лише глянув на мене. Був уже вмитий та одягнений, волосся й борода розчесані. Ніс із собою дві сокири.

— Ох.

— Кімната Веріті у вежі. Поспішай, ми вже запізнюємося. Але спершу вмийся. Чим це пахне?

— Ароматичні свічки, — вигадав я. — Для спокійного сну.

Барріч пирхнув.

— Мені б від цього запаху спокійні сни не снилися. Це ж пижмо, хлопче. Уся твоя кімната ним пропахла. Зустрінемось у вежі.

І вийшов, упевнено крокуючи коридором. Я приголомшено повернувся до своєї кімнати, зрозумівши, як він уявляє собі ранній ранок. Ретельно вмився холодною водою, без особливої радості, але не було часу її підігріти. Тоді пошукав свіжого вбрання і саме його вдягав, коли у двері знову хтось загрюкав.

— Уже майже зібрався! — крикнув я. Грюкання тривало далі. Це означало, що Барріч сердиться. Що ж, я теж. Міг би зрозуміти, як усе в мене болить. Я відчинив двері йому назустріч, а до кімнати легко, наче цівка диму, прослизнув блазень. Мав на собі новий строкатий костюм, чорно-білий. Рукави його сорочки були вишиті чорними виткими лозами, що звивалися довкола рук, наче плющ. Обличчя над чорним коміром було білим, ніби зимовий місяць. «Зимове свято», — подумав я. Цієї ночі починається Зимове свято. Як же довго тяглася ця зима, уп’ятеро довше, ніж будь-яка інша, мені знайома. Але цієї ночі ми почнемо відзначати її середину.

— Чого тобі? — спитав я, не маючи охоти на його дурощі.

Він глибоко і з визнанням потяг носом.

— Дещо з того, що було тут з тобою, було милим, — ствердив він, а тоді зграбно відстрибнув, побачивши мою міну. Я розсердився. Він легко виплигнув на середину мого розбурханого ліжка, а тоді перескочив на другий бік так, що ліжко нас розділило. Я кинувся за ним.

— Хто завгодно, окрім вас! — кокетливо крикнув він і по-дівочому затріпотів до мене рукавами. Тоді знову відступив.

— У мене немає для тебе часу, — неприязно сказав я. — Веріті мене чекає, а я не можу гаяти його час. — Скотився з ліжка і встав, щоб поправити вбрання. — Виходь з моєї кімнати.

— Ах, який тон. Був час, коли ти краще розумів жарти.

Крутнувся в піруеті, опинився посередині моєї кімнати, а тоді різко зупинився.

— Ти справді на мене сердишся? — просто запитав він.

Я вкрай здивувався, що вперше в житті він говорить без натяків.

— Сердився, — обережно відповів я, задумуючись, чи не навмисне він мене провокує. — Ти виставив мене блазнем того дня, тією пісенькою, перед усіма тими людьми.

Він похитав головою.

— Не присвоюй собі чужих титулів. Лише я блазень. А блазень — це завжди лише той, хто я. Особливо того дня, тією пісенькою, перед усіма тими людьми.

— Ти змусив мене засумніватися в нашій дружбі, — відверто сказав я.

— Ну добре. Не сумніваюся, що інші теж повинні завжди сумніватись у ній, якщо ми хочемо зостатися щирими друзями.

— Я здогадався. Ти влаштував це, щоб пустити чутку про зіткнення між нами. Гаразд, я розумію. Та все одно мушу йти.

— Що ж, прощавай. Гарно розважайся, граючись із Баррічем сокирами. Остерігайся, щоб він не ввігнав тебе в нетяму тим, чого сьогодні навчатиме.

Він підкинув два полінця до майже згаслого вогню в моєму каміні та влаштував цілий спектакль, умощуючись перед ним.

— Блазню, — почав я з почуттям незручності. — Ти мій приятель, знаю. Але я не хочу, щоб ти залишався тут, у моїй кімнаті, без мене.

— А я не хочу, щоб хтось інший входив до моєї кімнати без мене, — глузливо відрізав він.

Я почервонів.

— Це було давно. І я попросив у тебе пробачення за свою цікавість. Запевняю тебе, що ніколи більше цього не робив.

— І я теж ніколи більше цього не робитиму, тільки раз. А коли повернешся, попрошу в тебе пробачення. Так годиться?

Я запізнювався. Це не додасть Баррічу доброго настрою. Не було жодної ради. Я сів на краю пом’ятого ліжка. Ми лежали тут із Моллі. Раптом воно стало особистим простором. Я намагався наче випадково покрити ковдрою пухову перину.

— Чому ти хочеш залишитися в моїй кімнаті? Потрапив у небезпеку?

— Я живу в небезпеці, Фітці-фітце. Як і ти. Ми всі в небезпеці. Я хотів би провести тут кілька годин і спробувати знайти вихід із цієї небезпеки. Або принаймні спосіб її зменшити.

Він значуще повів плечем у бік розкиданих сувоїв.

— Мені довірив їх Веріті, — з тривогою сказав я.

— Очевидячки, тому, що вважає тебе людиною, думкам якої вірить. То, може, подумай, що безпечно довірити їх мені?

Одна річ — довірити комусь власне майно. І зовсім інша — дозволити йому взяти те, що дали мені на збереження. Моя довіра до блазня не підлягала сумніву. Та все-таки.

— Можливо, розумніше було б спершу запитати Веріті? — запропонував я.

— Що менше зв’язків між Веріті та мною, то краще для нас обох, — рішуче промовив блазень.

— Ти неприхильний до Веріті? — Мене це вразило.

— Я блазень короля. Він король-в-очікуванні. Тож хай почекає. Як стане королем, я буду його блазнем. Якщо до того часу він не доведе нас усіх до погибелі.

— Я не хочу чути нічого, сказаного проти принца Веріті, — тихо сказав я йому.

— Ні? То привчайся ходити із затканими вухами.

Я підійшов

1 ... 93 94 95 ... 224
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівський убивця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Королівський убивця"