Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

Демон вагався, і я вирішила натиснути. Піднявши алебарду, я з усієї сили замахнулася, відвівши її назад, а потім стрімко направила на шию створіння. Він заплющив очі й відвернувся, змиряючись зі своєю смертю. Зброя пронеслася за сантиметр від шкіри демона і з дзвінким звуком встромилася в камінь.

– Вони нічого не скажуть, – махнула головою я. – А вбивати полонених я не збираюся.

Розвернувшись, я попрямувала до виходу з печери.

– Молодець, – почувся низький рокотливий голос, що лунав, наче з глибин самої безодні. – Без ватажка їхнє військо посиплеться. У наших братів буде шанс.

Я різко зупинилася і обернулася.

– Що таке? – запитав Тредан, що йшов за мною.

Я подивилася на нього, потім на Таміорна трохи далі, але їхні обличчя не виражали нічого. Вони не чули того, що почула я.

«Еміри нашого роду можуть бачити, чути і відчувати те, що решті недосяжно», – спливли в пам'яті слова Као. Так може це ще один дар хранителя. А що, бачити чужих духів-хранителів я здатна, може й чути демонів теж.

З важкими думками і без потрібних відповідей ми повернулися в польовий госпіталь. Тепер там залишився тільки Дарлем. Всіх інших поранених перенесли в інші місця, щоб дати Повелителю можливість обговорювати важливі питання. Біля нього якраз перебували Елронд і Велл.

– Ауріон із групою солдатів прочісує околиці, на випадок якщо хтось із демонів вирішив сховатися, – звітував генерал. – Загалом, цю атаку ми відбили. Якщо буде наступна...

– Коли, – виправила я.

– Чому ти так упевнена в цьому? – запитав Велл.

Я лише знизала плечима, не бажаючи говорити про почуті слова демона.

– Тож, – з натиском почала я, – коли станеться наступний напад, армія буде готова протистояти ще одній атаці демонів? І взагалі як скоро це може статися?

– Щодо часу, складно сказати, – задумався Елронд. – У демонів точно був план на випадок перемоги. Хтось мав повернутися і повідомити про це своїм. Якщо ніхто не повернеться, вони зрозуміють, що бій був не на їхню користь. Коли саме вони підуть на другий наліт невідомо. Може через добу, а може через рік. Саме з цього випливає питання готовності нашого війська.

– Не думаю, що вони чекатимуть, – втрутився Тредан. – Вони знають, що ми знесилені після першого бою.

Усі присутні замовкли. Що робити далі не знав ніхто. Тому що не було правильного рішення. Багато солдатів було поранено і вбито, решта виснажені. Можна було провести ще один раунд і сподіватися, що ми встоїмо. А далі? Чекати коли демони наважаться на реванш? Потрібно було вирішення цієї проблеми. І воно точно не в безкінечних битвах.

– Залиште мене з дружиною, – раптом вимовив Дарлем.

Усі здивувалися, зокрема й я, але перечити Повелителю не стали, і чоловіки покинули величезний намет, де ми залишилися наодинці.

– Тобі важко говорити, не варто витрачати сили, – прошепотіла я, підходячи ближче і сідаючи на його ліжко.

Я намагалася не зациклювати увагу на його блідій шкірі, що лише півгодини тому була нормального відтінку. На грудях чоловіка красувалася пов'язка, яка вже була просякнута кров'ю і жовтим гноєм. Рана явно запалювалася, а чоловікові ставало дедалі гірше.

– Ні, – заперечно хитнув головою Дарлем, при цьому наморщивши чоло. – Я скористався елебро для приглушення болю, тож усе нормально.

Він брехав. Я це не тільки відчувала, а й бачила. Може біль був не настільки сильним, але він нікуди не зник.

– Я знаю цей вираз обличчя, – тихо промовив Дарлем. – У твоїй голівці зріє якийсь план і мені це не подобається.

– Хоч якийсь план нам не завадить, – спробувала пожартувати я, але обличчя чоловіка залишилося серйозним.

– Ти ж обіцяла бути слухняною дівчинкою, – насупившись, вимовив Дарлем.

– Ти забув ту частину, де ти мав повернутися до мене живим і неушкодженим, – прошепотіла я, не в силах стримати сльози, що побігли по щоках. У горлі став клубок, не даючи мені нормально говорити, але я все ж продовжила: – Ти не зцілюєшся, і навряд чи тобі допоможе щось із наявних у нас артефактів. Якщо і є відповідь, її потрібно дізнаватися у демонів.

– Ні, – категорично заперечив він. – Це занадто небезпечно.

– Вибач, але це вже не тобі вирішувати, – кинула я, підводячись із ліжка і відвертаючись від чоловіка. – Потрібно було бути обережним, щоб зараз ти міг мене зупинити.

Я швидким кроком попрямувала до виходу. Знала, що найбільше шкодуватиму, що не поцілувала його на прощання, але я не могла дати йому шанс затримати мене. Коли я вибігла з лазарету, позаду вже почувся слабкий оклик Дарлема: він гукнув солдатів, що стояли біля намету. Зараз Повелитель накаже спинити мене, тож я мала обмаль часу.

Зриваючись на біг, я дісталася до найближчого дакома, що стояв у підніжжя пагорба. Мені пощастило, це виявився Цабет – особистий даком Дарлема. Цей літаючий лев добре мене знав, тож я заскочила на його спину і в секунду злетіла в повітря.

У небі орієнтуватися виявилося простіше, ніж на землі. Мені потрібно було піднятися на найвищу точку гори і її було видно здалеку. Даком приземлився на невеликій кручі, де все ще іскрилася відкрита арка порталу. Я злізла з лева і попрямувала до «дверей».