Читати книгу - "Сонце, молодість, салют, Світлана Бонд"

На останній день другої зміни було заплановано багато чого. Ранок почався з імен та малюнків на асфальті. Підлітки вирішили писати свої ніки з інстаграму, так вони залишать про себе набагато більше, ніж просто букви. А молодші під чужими мітками писали гадощі та малювали непристойні речі, які їх потім змушували відтирати.

Сьогодні відпочивальники фотографувалися більше, ніж зазвичай, сподіваючись за один день закарбувати на камеру все пережите тут. Багато сліз було пролито і почали вони заздалегідь, а не стоячи перед автобусом, що розкидає їх по містах. Наостанок юнаки знаходили одне одного в соціальних мережах, якщо хтось ще не встиг цього зробити. Також створювали чати, щоб домовитися і приїхати наступного року знову.

Далі вожаті втілили новий намір, де діти пишуть один одному листи, і віддають на прощання.

- Якщо ви хотіли щось сказати, але не наважувалися, зробіть це зараз на папері, - пояснювала Христина першому загону. - Деякі з вас більше ніколи не побачаться, а ці слова будуть гріти вам душу.

Вона не помітила, що вже якийсь час їх слухала Жанна Ігнатіївна, спершись своїми пухкими руками на віконце бесідки.

- Говорити треба одразу, поки є можливість щось виправити, а чим довше тягнеш - тим гірше буде, - казала вона всьому загону, але дивилася тільки на Христину, наче на щось натякає.

- Ну може комусь легше сказати не в обличчя, а в записці, - грубо видала Христина. - У вас ви таке не проводите?

- За бажанням, - кинула вона. - Але до моєї поради, Христино Вікторівно, на вашому місці я б прислухалася.

Жанна пішла, а вожата першого загону дивилася їй услід, підозрюючи, що починає божеволіти. В кожному слові колеги вона бачила підступ, їй наче на вухо крикнули зізнатися в усьому Михайлу, але вона не була до такого готова. Потрібно ще почекати, залишилося зовсім небагато часу.

Ідея з листами сподобалася всім. Хтось залишав кілька слів, а хтось міг альбомний аркуш списати, не в змозі вмістити все, про що кричала душа.

- Ромчику, кому написав? - Ярослав сів до нього, підштовхнувши плечем.

- Не хочу говорити, тут краще промовчу, - він сховав маленький згорнутий аркуш у кишеню сорочки й глянув на дівчат, що сиділи натовпом і акуратним почерком писали записки, при цьому не намагалися ховатися, ніхто й не думав підглядати.

- А мені написати нічого, - Ярослав покрутив у руках порожній листочок. - Я все і всім кажу відразу.

- Але так навіть краще, - втомлено відгукнувся друг.

- Ти до речі, з батьками поговорив? Є можливість продовжити термін?

Кілька днів тому під час чергової гулянки Рома озвучив, що не хоче їхати й з радістю затримався б ще на один місяць. Коли Ярослав зрозумів, що такий варіант можливий, почав набридати другові, щоб той випросив у батьків залишитися, бо дуже не хотів відпускати його додому. Рома все дізнався, але точної відповіді йому поки так і не дали.

- Завтра буде ясно, - пообіцяв він.

Вожаті почали шикувати підлітків по двоє і вести на обід.

Там хлопці одразу сіли за столик до дівчат, Ярослав підсунув Інгрід на стільці до себе і притулився підборіддям до її плеча.

- Якщо я язик проколю, ми поцілуємося?

Інгрід подавилася соком і закашляла. Коли Альбіна постукала по спині, стало легше.

- Я не забув, а це буде прикольно, - знущався він.

Рома відчужено похитав головою і розпочав трапезу. Зовсім скоро з'явилася можливість змінити тему, чим він і скористався.

- Наша Вероніка бігає, як ошпарена, дивись, - він вказав другу на вожату.

У тієї все падало з рук, вона ледь тацю з посудом не перевернула, виглядала надто нервовою і на дітях відігравалася.

- Вероніко Григорівно, у вас усе гаразд? - запитав Рома з усмішкою.

Вона різко обернулася, невдоволено підібгала губи та втекла до свого загону. Після того непорозуміння в її кімнаті, коли вона поцілувала його, намагалася зайвий раз на очі не потрапляти. Вероніка майстерно робила непричетне обличчя, а Ромі подобалося вводити її у фарбу всього парою слів.

- Що я вже пропустив? - Ярослав сперся ліктями об стіл.

- Та нічого, просто вона дивна, - тепер настала його черга робити незворушне обличчя.

- Ну так, дві порції з'їла, а зазвичай жодної, - він махнув руками й завис, побачивши, як Сніжок стрибнув на руки до Інгрід. Та гладила його, зовсім забувши про їжу. Зазвичай кота в такий час не пускали, але діти самі його ховали, бажаючи поділитися смаколиками. - Цього літа він поїде ще товстішим. Хто його так відгодував? - Ярик несвідомо озирнувся.

- Точно не моя мати, - Альбіна знизала плечима і відламала коту шматочок сосиски зі своєї тарілки.

Обід відійшов на задній план, двоє хлопців посунулися ближче до Інгрід і теж почали гладити Сніжка, що муркотів, немов трактор. Його було чутно попри нескінченний гул дітлахів у залі.

- До речі, наш Ромчик залишається, - заявив Ярослав.

Рука Інгрід, яка чухала кота за вушком, раптом упала. Одна проста новина змогла довести до ейфорії, тільки показувати цього не можна.