Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

– Заткни пельку, шолудивий! – гримнув Сайкс на собаку, що заліз під ліжко і ще досі сердито гарчав звідтіля. – Ну, чим же ти це з’ясуєш, старий чортяко?

– Бачиш, соколику, мене понад тиждень у місті не було – у справах їздив, – відповів Феджін.

– Ну а потім? – провадив Сайкс. – Де ж ти аж два тижні волочився, що покинув мене здихати, як руду мишу в норі?

– Неспромога була, Біллі, неспромога. Зараз на людях усього тобі не розкажу, не можу, але, повір, не міг ніяк – слово честі!

– Що? – з огидою сплюнув Сайкс. – Ану одбатуйте-но мені швидше кавалок пирога, щоб заїсти це його слово, а то аж занудило.

– Не сердься, не хвилюйся, соколику, – покірно улещував його Феджін. – Я тебе, Біллі, ні на хвилю не забував!

– Аякже, звісно, не забував! – з гіркою ухмілкою мовив Сайкс. – Тоді, як я тут трусився і горів у гарячці, ти собі міркував і накидав оком: «Біллі оборудує це, Біллі оборудує те, Біллі оборудує все чисто з дорогою душею за дурничку, коли одужає; як живіт підведе, руки мені залюбки лизатиме». Якби не ця дівка, то мене б тут давно дідько вхопив!

– От бачиш, Біллі, ти сам кажеш: якби не ця дівка, – учепився Феджін за його останні слова. – А через кого, як не через бідного старого Феджіна, дістав ти таку гарну дівоньку, га?

– Він каже правду, Біллі, – мовила Нансі, швидко підходячи до нього. – Та годі, годі вже.

Нансине втручання дало інший напрямок розмові; старий підморгнув хлопцям, і вони завзялися частувати її вином і спиртом, хоча вона відмовлялася і пила дуже мало, а тим часом Феджін із шкури ліз, щоб тільки зацитькати Сайкса; всі його прокльони і погрози він обертав начебто на дружні жарти, чим кінець кінцем таки втихомирив його трохи; налигавшись горілки, Сайкс розперезався і почав відпускати різні круті дотепи, а старий підохочував його задоволеним смішком і взагалі вдавав, що йому дуже весело.

– Смішки – смішками, а діло – ділом, – мовив Сайкс. – Треба мені в тебе й грошенят вициганити.

– Бігме й шеляга при собі не маю, – заволав до нього старий.

– Зате вдома маєш цілі купи, – заперечив Сайкс. – Про мене, загреби жменю хоч звідтіля.

– Купи грошей! – жахнувся Феджін, сплеснувши в долоні. – Та в мене й…

– Я достотно не знаю, скільки їх там у тебе є, та, мабуть, ти й сам цього гаразд не знаєш, бо щоб порахувати їх, треба було б згаяти чимало часу, – обірвав його Сайкс, – мені треба сьогодні грошей, і край.

– Добре вже, добре, – зітхнув Феджін, – про мене, пошлю вже Пронозу додому.

– Нема дурних! – відповів Сайкс. – Проноза надто пронозуватий; він або забуде повернутись, або заблудить, або виявиться, що за ним погналися хорти й тому він не зміг повернутися; знаю я вас, ви разом орудуєте і вибрехатися завжди зумієте. Ні, щоб було певніше, Нансі піде з вами разом по гроші, а я тим часом трохи посплю.

Після довгого торгу й гризні Феджін нарешті збив ціну з п’ятьох фунтів стерлінгів, що їх вимагав Сайкс, до трьох фунтів і чотирьох з половиною шилінгів, божачись і запевняючи, що таким чином йому самому залишається лише вісімнадцять пенсів на все хазяйство; кінець кінцем Сайкс пристав на це, похмуро зауваживши, що «як чортма, то нема»; Нансі хутенько одяглася, а тим часом Проноза з Чарлі Бетсом сховали їжу до буфета. Попрощавшись із дорогим своїм другом, Феджін з Нансі й хлопцями подалися додому, а Сайкс завалився на ліжко заснути часинку, поки дівчина ходитиме по гроші.

Вони дійшли щасливо до Феджінового помешкання й застали там Тобі Крекіта з містером Чітлінгом за п’ятнадцятою партією крібеджу; годі казати, що Томові в грі не щастило і він програв підряд усі чотирнадцять партій, а тепер програвав п’ятнадцятий і останній свій півшилінг на превелику втіху молодих друзів. Містер Крекіт помітно зніяковів, що його застали за грою з такою значно нижчою за нього особою (цілком зрозуміло, що Том був йому не пара ані розумом, ані громадським своїм становищем); він недбало позіхнув і, поцікавившись, як ся має Сайкс, взявся за капелюха.

– А без нас ніхто не приходив, Тобі? – спитав Феджін.

– Нікогісінько не було, – відказав містер Крекіт, підіймаючи догори свого коміра, – така нудота, що хоч головою об стінку бийся. З тебе треба б могорича взяти за те, що я так довго стеріг твою хату. Ех, к бісовому батьку, аж памороки забило, мов тому присяжному засідателеві; краще був би завалився спати. А то, бач, моя добрість, – хотів розважити цього парубійка. Страшенна нудота!

З цими й ще іншими скаргами на змарнований час містер Крекіт згріб зі столу свій виграш і, засунувши срібні монети у кишеню свого жилета з такою погордою, немов би цей дріб’язок був ніщо для такої високопоставленої особи, як він, граціозно вийшов з кімнати. Його шляхетні манери справили величезне враження на містера Чітлінга, що ввесь час, аж поки його елегантні штани й ботфорти не зникли за дверима, не зводив з нього закоханих очей. Коли він вийшов, хлопець скрикнув, що за честь знайомства з такою людиною віддай все – і мало, що побачення з ним варте семи з половиною шилінгів і що йому самому начхати на свою страту.

– Ну й роззява ж ти, Томе! – зареготався Чарлі після цієї заяви.

– Неправда твоя! – образився містер Чітлінг. – Феджіне, хіба ж я роззява?

– Ні, ти, звичайно, дуже розумна голова, – відповів старий, ляснувши його по спині й підморгнувши Чарлі й Пронозі.

– А містер Крекіт – великий птах, – правда, Феджіне? – провадив Том.

– Аякже, аякже, соколику.

– І знайомство з ним – велика честь, правда, Феджіне?

– Дуже велика, соколику. Не вважай на них: вони тобі заздрять, Томе, бо він гордує ними й не хоче з ними водитись.

– Ага, ага! Ось бачите! – скрикнув радісно Том. – Дарма, що він обіграв мене, але ж я можу знов набути, як мені заманеться. – Правда, Феджіне?

– Звичайно, Томе, і що швидше тобі цього заманеться, то краще. Отож не барися і виходь одразу на лови. Пронозо! Чарлі! Вам давно пора на роботу! Дивіться – уже близько десятої, а ви ще досі нічого не зробили – ну, гайда!

Хлопці негайно послухали цього наказу й, кивнувши Нансі головою, взяли капелюхи й вийшли з кімнати; дорогою Проноза і