Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

– А тепер я тобі дам грошеняток, Нансі, – мовив Феджін, коли хлопці пішли. – Це ключ від маленької шафи, де я ховаю все те дрантя, що мені зносять наші хлопчаки. Грошей я ніколи не замикаю, бо ж нема чого й замикати – ха-ха-ха, так-таки й нічогісінько! Невдячна наша робота, невдячна; але я так люблю молодь, так мене тішать молоді їхні обличчя, що я радий усе стерпіти заради них – усе на світі! Тс! – прошепотів він нараз, похапцем ховаючи ключа на грудях. – Хто це? Чуєш?

Дівчина, що сиділа за столом з байдужо згорненими на грудях руками, не звернула на шелест жодної уваги: їй було, очевидячки, цілком байдуже, хто там прийшов чи пішов; але скоро вона почула звук якогось чоловічого голосу, вона вмить здерла з себе хустку й капелюшка й кинула їх під стіл. Коли Феджін обернувся до неї, вона поскаржилася на задуху; але її кволий, стомлений тон начебто зовсім не відповідав її попередньому похапливому рухові; та Феджін цього не помітив, бо стояв тоді до неї спиною.

– Ага, це саме той, на кого я чекаю, – прошепотів він, немов досадуючи на несподівану перешкоду, – ось він уже сходить униз. Поки він буде тут – про гроші ані мур-мур, Нансі! Він пробуде недовго: якихось десять хвилин – не більше.

Притиснувши свого кощавого пальця до уст, старий пішов до дверей із свічкою в руці зустрічати гостя; вони мало не стукнулися головами на порозі, а гість увійшов так швидко й замислено до кімнати, що помітив дівчину, аж коли опинився біля неї.

Це був Монкс.

– Не турбуйтесь – це одна з моїх вихованок, – заспокоїв його Феджін, бо Монкс відступив назад, помітивши третю особу. – Сиди, сиди й ти, Нансі.

Дівчина присунулася ближче до столу, скинула на Монкса байдужим оком і одвернулась; але коли він підійшов за хвилю до Феджіна, вона глянула на нього так проникливо, гостро й пильно, що, якби тут був сторонній глядач, він вельми здивувався б, такі несхожі були ці два погляди.

– Новини є? – спитав Феджін.

– Дуже багато.

– І добрі? – нерішуче провадив Феджін, немов побоюючись розгнівати гостя зайвими балачками.

– У кожному разі – не погані, – відповів, усміхаючись, Монкс, – на цей раз пощастило. Мені треба поговорити з вами віч-на-віч, Феджіне.

Нансі підсунулася ближче до столу, але начебто не збиралася виходити з кімнати, хоча розуміла, що Монкс натякав на неї; а Феджін (мабуть, боячись, щоб вона, бува, не бовкнула чогось про гроші, якщо він почне випроваджувати її) показав Монксові пальцем нагору і вийшов разом із ним.

– Тільки не до тієї клятої нори, де ми були того разу, – донісся до дівчини зі сходів голос гостя; Феджін засміявся і відповів щось, чого вона не розібрала, однак скрип мостин свідчив про те, що вони зійшли на другий поверх.

Кроки їх віддавалися дзвінкою луною по порожній будівлі; вони ще не заніміли, як Нансі вже тихенько роззула свої черевики, напнула голову подолом і, загорнувшись у спідницю, підійшла навшпинячки до дверей; не сміючи дихнути, вона наставила вухо і, скоро все стихло, тихо вийшла з кімнати нечутною ходою, мов тінь, прокралась по сходах нагору і зникла в темряві.

Хвилин із п’ятнадцять, а то й більше в кімнаті не було нікого; нарешті дівчина повернулася назад такою самою нечутною ходою, а слідом за нею на сходах почулися кроки обох чоловіків: Монкс повернув одразу до надвірніх дверей, а Феджін пошкандибав знову нагору по гроші. Коли він повернувся, Нансі надягала капелюшка й обсмикувала хустку, лагодячись у дорогу.

– Що з тобою, Нансі! Яка ти бліда! – здивовано скрикнув старий і відступив назад, поставивши на стіл свічку.

– Бліда? – перепитала дівчина і прикрила очі рукою, немов затуляючись від світла.

– Як смерть!.. Що ти тут зробила?

– Нічого – наскільки це мені відомо, – недбало відповіла вона, – може, мені просто в голові замакітрилось: тут у тебе дихати нічим, а я катзна-скільки на тебе чекала. Та годі-бо! Давай гроші – й край; мені ніколи.

Бідкаючись над кожною монетою, Феджін відрахував Нансі нарешті призначену суму, і, побажавши одне одному «на добраніч», вони попрощалися без дальших балачок.

Нансі пройшла кілька кроків вулицею й знесилено сіла на східці якогось ґанку; кілька хвилин вона просиділа так, розбита, приголомшена, нездужаючи підвестись; потім нараз схопилась і пішла швидким кроком уперед, але не в напрямкові до Сайксового будинку; що далі, то вона йшла все швидше і нарешті кинулася бігти. Але їй сперло дух, і вона зупинилась на хвилю відсапнутись, і тут, мов щось нараз згадавши і мов зрозумівши своє цілковите безсилля, вона схилила голову на груди й, ламаючи руки, тяжко заридала.

Чи від сліз їй легше стало, чи вся безнадійність її становища нараз розкрилася перед її очима – не знати, тільки вона круто повернула й кинулась бігти, може, щоб нагнати згаяний час, а може, щоб утишити бурхливий вир власних думок. Так вона незабаром добігла до будинку, де на неї чекав грабіжник.

Навіть якщо в її обличчі й було щось збентежене, коли вона з’явилася додому, то Сайкс цього все одно не помітив; він тільки спитав, чи є гроші, і, дізнавшись, що все гаразд, щось задоволено пробубонів і, прилігши знову на подушку, повернувся на другий бік і поринув у солодку дрімоту.

На щастя, завдяки отриманим грошам Сайкс другого дня мав стільки клопоту з їжею й питвом, і смачні ситі страви так погамували його сваркий настрій, що в нього не було ані часу, ані навіть бажання ставитися занадто критично до поводження Нансі. Треба було Феджінових рисячих очей, щоб одразу спостерегти з її дуже характерного нервово-замисленого стану, що в ній відбувається якась надзвичайна душевна боротьба і що вона зважилася на якийсь рішучий одчайдушний вчинок. Але Сайкс не мав такої чутливості і такого тонкого нюху, та й взагалі душевна тривога виливалася в нього тільки в лайку і в бійку, а до того, як ми вже зазначили, він перебував того дня в особливо хорошому гуморі, –