Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

Цього разу він не сердився. І це, мабуть, було найгірше. Він не сердився, не ставав саркастичним, він просто тихішав, аж поки не перестав розмовляти. Бідному Натанові лишилося підтримувати розмову, запитувати про чай-каву або запасні пакети сухого смаженого арахісу й чи ніхто не проти, якщо він пролізе повз нас у туалет. Може, тепер це звучить по-дитячому, однак це не була просто гордість. Я не могла цього стерпіти. Я не могла витримати думки, що його втрачу, його впертості й рішучості, через що він не бачив добра, можливості добра, що він не передумав. Я не могла повірити, що він причепився до тієї єдиної дати, наче вона була висічена на камені. Мільйони тихих аргументів гриміли в моїй голові. Чому тобі цього не досить? Чому тобі не достатньо мене? Чому ти не зміг мені довіритись? Якби ми мали більше часу, це щось змінило б? Вряди-годи я помічала, що дивлюсь на його засмаглі руки, на ті пальці квадратної форми, які були за кілька дюймів від моїх, і тоді пригадувала, як спліталися вони… Його тепло, ілюзія, навіть нерухомість якоїсь сили… І клубок підступав до горла, так, що мені здавалося, наче я ледве дихаю. Я втікала в туалет, де схилялася над умивальником і тихо хлипала під лампою денного світла. Кілька разів, коли я думала про те, що намірився зробити Вілл, мені доводилось боротися з бажанням кричати; я відчувала, що на мене найшов якийсь безум, і думала, що могла би просто сісти в проході й ридати, ридати доти, доки ще хтось не втрутиться. Поки хтось не переконається, що він цього не зробить.

Отож, хоч і поводилась я по-дитячому, хоча здавалася екіпажеві найбезсердечнішою жінкою (бо ж відмовлялася розмовляти з Віллом, дивитися на нього, годувати його), знала, вдавати, що його там немає, — єдиний спосіб пережити години вимушеної близькості. Якби я вірила в те, що Натан зможе впоратися сам, я б чесно відмінила свій політ, можливо, навіть зникла, щоб переконатися, що між нами цілий континент, а не кілька нестерпних дюймів.

Обидва чоловіки спали, і це стало якимось полегшенням — коротким перепочинком від напруження. Я витріщилася на телевізійний екран, і з кожною милею, яка наближала нас до дому, я відчувала, як важчало на душі, як зростала моя тривога. Мені почало спадати на гадку, що мій провал не був лише моїм власним; батьки Вілла будуть шоковані. Вони, мабуть, звинувачуватимуть мене. Сестра Вілла, мабуть, подасть на мене скаргу. Це був також провал і для Вілла. Я не спромоглася переконати його. Я запропонувала йому все, що могла, зосібна й себе, проте нічого з того, що я йому показувала, не переконало Вілла, що треба жити далі.

Можливо, впіймала я себе на такій думці, хтось був гідніший його, ніж я. Хтось розумніший. Хтось такий, як Трина, хто міг би придумати щось краще для виконання. Вона, певно, знайшла б якісь рідкісні медичні дослідження або щось таке, що могло б йому допомогти. Вона напевно змінила б його думку. Той факт, що я мала вікувати свій вік із цим знанням, викликав запаморочення.

— Хочеш спати, Кларк? — Віллів голос увірвався в мої думки.

— Ні. Дякую.

— Мій лікоть не забагато місця забирає?

— Ні. Все добре.

Лише тими останніми кількома годинами в пітьмі я дозволила собі подивитися на нього. Я відвела погляд від сяючого телеекрана й стала потай дивитися на Вілла в тьмяному світлі салону. І коли я дивилась на його обличчя, таке засмагле та гоже, таке спокійне уві сні, одинока сльоза скотилася по моїй щоці. Певно, відчувши мій пильний погляд, Вілл поворухнувсь, але не прокинувсь. І потай від екіпажу та Натана я поволі обгорнула його шию ковдрою, старанно підігнувши її, щоб бути певною, що під кондиціонером Вілл не відчує холоду.

Вони чекали біля виходу із зали прибуття. Я знала, що вони будуть. У мене було якесь слабке хворобливе відчуття, яке наростало, навіть коли ми досить швидко провезли Вілла крізь паспортний контроль, завдяки якомусь добромисному чиновникові, хоч я молилася, щоб нас змусили зачекати, щоб ми застрягли в черзі на кілька годин, а краще днів. Одначе ні, ми перетнули широкий простір лінолеуму, я — штовхаючи візок із багажем, Натан — везучи Вілла, і, коли відчинились скляні двері, там були вони, стоячи біля огорожі поруч, у якійсь рідкісній подобі єдності. Я побачила, як обличчя місіс Трейнор на мить оживилося, коли вона побачила Вілла, і мимохіть подумала: «Звичайно, у нього гарний вигляд». Собі на сором, я наділа окуляри від сонця — не для того, щоб приховати своє виснаження, а для того, щоб вона відразу не побачила з мого вигляду, що я збираюся їй сказати.

— Подивись на себе! — вигукнула вона. — Вілле, маєш чудовий вигляд! Справді.

Батько Вілла нахилився, поплескуючи візок сина та його коліно, його обличчя розпливлося в усмішці.

— Ми не йняли віри, коли Натан казав, що ти відвідував пляж щодня. І плавав! Яка була тоді погода — чудова й тепла? Тут лило, як з відра. Типовий серпень.

Авжеж. Натан писав їм або телефонував. Наче вони дозволили б нам поїхати, не маючи постійного контакту.

— Це… це було досить дивовижне місце, — мовив Натан. Він також принишк був, але тепер намагався всміхатися, здаватися таким, як завжди.

Я заціпеніла, тримаючи паспорт у руках, наче збиралася вирушити ще кудись. Я була змушена нагадати собі, що треба дихати.

— Ми оце подумали, що вам сподобається особлива вечеря, — сказав Віллів батько. — Є дуже гарний ресторан у готелі «Інтерконтиненталь». Шампанське з нас. Що скажете? Ми з мамою подумали, що це може бути хорошим подарунком.

— Авжеж, — мовив Вілл. Він усміхався до мами, а вона дивилась на нього так, наче хотіла зберегти цю усмішку. «Як ти можеш? — Я хотіла кричати на нього. — Як ти можеш на неї так дивитися, коли вже знаєш, що збираєшся зробити з нею?»

— Тоді ходімо. Моя машина на паркованці для інвалідів. Це за декілька хвилин їзди звідси. Я мав певність, що ви всі будете трохи втомлені після перельоту. Натане, хочеш, візьму якісь торби?

Мій голос втрутився в розмову.

— Думаю, — сказала я, витягуючи з візка свій багаж, — краще я піду. В будь-якому разі дякую.

Я зосередилася на своїй сумці, умисно не дивлячись на них, але навіть крізь гомін летовища я помітила коротку тишу, що її спровокували мої