Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Знаю, — сказав Генк. — Цієї зими ми їх порятуємо, але ж мародери проковтнуть їх наступного року. І все ж — ми порятуємо їх цієї зими…

Ось чому я не зможу провезти контрабандою для тебе рейки. У найближчому майбутньому не зможу, — а нам не залишилось більше нічого, крім найближчого майбутнього. Не знаю, яка користь із того, щоб прогодувати країну, коли вона втрачає свої залізниці. Але яка користь із залізниць, якщо немає їжі? Та яка взагалі з цього всього користь?

— Все гаразд, Генку. Ми протримаємось із тією колією, яку маємо, протягом…

Вона замовкла.

— Місяця?

— Протягом зими — сподіваюсь.

Тишу порушив пронизливий голос, що долинав з-за котрогось зі столиків. Вони обернулись і побачили чоловіка, який смикався, наче загнаний у кут бандит, що от-от дістане пістолет.

— Це антисоціальна деструкція! — гарчав він на свого похмурого компаньйона. — В часи такої несусвітної нестачі міді! Ми не можемо цього дозволити! Ми не можемо дозволити, щоб це було правдою!

Ріарден різко відвернувся від них і знову поглянув на місто.

— Я віддав би що завгодно, щоб дізнатися, де він, — мовив він тихо. — Просто щоб довідатися, де він — зараз, цієї миті.

— І що б ти зробив, якби довідався?

Його рука знесилено впала додолу.

— Я до нього б не наближався. Єдина данина, яку я можу йому сплатити, — це благати пробачити мене, хоча прощення неможливе.

Вони замовкли і дослухалися до голосів навколо, до уламків паніки, що наповнювали розкішне приміщення.

Даґні навіть не підозрювала, що за кожним столом був присутній той самий невидимий гість, що крізь усі спроби поговорити про щось інше знову і знову пробивалась одна і та ж тема. Люди сиділи, зібгавшись, ніби це приміщення було занадто велике і занадто незахищене — скляна кімната, синій оксамит, алюміній і м’яке освітлення. Здавалося, присутні прийшли сюди ціною незліченних хитрощів, покликаних допомогти їм удавати, що їхнє існування досі відповідало нормам цивілізованості, однак їхній світ зазнав струсу внаслідок вибуху первісної жорстокості, тому зараз вони вже не могли заплющувати очей.

— Як він міг? Як він міг? — нажахано і роздратовано запитувала якась жінка. — Він не мав права так чинити!

— Це була випадковість, — стакато протарабанив юнак, який вочевидь перебував на державному утриманні. — Все це було ланцюжком збігів, це можна легко довести будь-якою статистичною кривою імовірності. Непатріотично поширювати чутки, які перебільшують можливості ворогів народу.

— «Правильно» і «неправильно» — дуже зручні поняття для академічної бесіди, — відповіла жінка з голосом викладачки та величезним ротом, — але як людина може так серйозно сприймати свої ідеї, щоб знищити власне майно, коли люди настільки його потребують?

— Не розумію, — тремтливо й гірко казав якийсь старигань. — Після стількох століть, прожитих у намаганнях приборкати вроджену брутальність людини, після стількох століть учень, тренувань та ідеологічної обробки про м’якість та гуманізм!

Приголомшена жінка невпевнено мовила:

— Я думала, ми живемо в часи братерства…

— Мені страшно, — повторювала молода дівчина. — Мені страшно. Навіть не знаю! Просто страшно.

— Він не міг такого вчинити!

— Але вчинив!

— Чому ж?

— Відмовляюсь у це вірити!

— Це не по-людському!

— Але чому?

— Та він просто нікчемний гульвіса!

— Але чому?

Приглушений зойк жінки з протилежного кінця приміщення і ще кілька одночасних сплесків на периферії зору змусили Даґні обернутись і поглянути на місто.

Календар працював завдяки механізму, захованому в кімнатці за екраном. Цей механізм з року в рік перегортав одну і ту ж плівку, проектуючи дати з чіткою послідовністю, незмінним ритмом, рухаючись тільки рівно опівночі. Швидкість, із якою Даґні обернулася, дозволила їй побачити феномен, такий же неймовірний, як і зміна руху планети по орбіті: вона побачила, як слова «2 вересня» посунулися вгору і зникли за краєм екрану.

А після цього, зупиняючи перебіг часу, на велетенській сторінці виникло останнє звернення до світу і до міста Нью-Йорка, який був двигуном цього світу, звернення, написане різким, непримиренним почерком: «Брате, ти сам про це просив! Франциско Домінґо Карлос Андрес Себастьян д’Анконія».

Даґні не знала, що саме викликало в неї більший шок: повідомлення чи Ріарденів сміх. Ріарден звівся на ноги, повністю відкритий для поглядів і вух присутніх, і сміявся над їхніми панічними стогонами, сміявся радісно, вітально, приймаючи той подарунок, який намагався відкинути, сміявся вільно, тріумфально, податливо.

Увечері 7 вересня в Монтані обірвався мідний дріт, що вивело з ладу двигун вантажного крана на одній з гілок «Таґґарт Трансконтиненталь», на самому в’їзді до мідної копальні Стенфорда.

Шахта працювала в три зміни. Дні й ночі змішувалися тут у суцільну боротьбу, щоб не втратити жодної хвилини, жодної краплини міді, яку тільки можна було витиснути з цієї гори заради відчайдушних промислових потреб держави. Кран зламався саме тоді, коли руду вантажили до потяга. Він зупинився різко, нерухомо завис на тлі вечірнього неба, між ланцюжком порожніх вагонів і купами руди.

Залізничники і робітники з копальні завмерли, розгублені й остовпілі: з’ясувалося, що серед усього складного обладнання, серед усіх свердел, двигунів, підйомних стріл, делікатних манометрів, важких прожекторів, які освітлювали ями та кряжі гори, не знайшлося дроту, з допомогою якого можна було б полагодити кран. Усе завмерло — як міг би завмерти океанський лайнер, що рухається завдяки генераторам, потужністю в десятки тисяч кінських сил, однак негайно зупиняється через поломку єдиного крихітного штифта.

Начальник станції, молодий і спритний чоловік з нахабним голосом, зняв дроти з будівлі станції та повернув кран до життя. Поки вагони наповнювали рудою, у присмеркових вікнах станції тремтіло полум’я свічок.

— Міннесота, Едді, — понуро мовила Даґні, зачиняючи шухляду зі спеціальними теками. — Дай розпорядження, щоб до відділення у Міннесоті спрямували половину запасів дроту з Монтани.

— Але, Господи милосердний, Даґні! Наближається урожайна лихоманка…

— Думаю, їм вдасться протриматися. Ми не можемо втратити єдиного постачальника міді.

— Але ж я роздобув для тебе! — закричав Джеймс Таґґарт — Я ж роздобув для тебе дозвіл на мідний дріт. Надав тобі право першості, найвищу пайку, всі документи, сертифікати, карти і заявки — чого ти ще хочеш?

— Мідного дроту.

— Я зробив усе, що міг! Ніхто не може мені дорікнути!

Вона не сперечалася. На її столі лежала сьогоднішня газета — Даґні дивилась на останню сторінку: в Каліфорнії набув чинності закон