Читати книгу - "Доктор Фаустус"

не треба витрачати діалектичного пороху. Чого я не заперечую, то це того, що мене до певної міри задовольняє загальне становище «творчості». Я твердо й недвозначно проти творчості. То як же мені не радіти, коли я бачу, що саму ідею музичної творчості роз'їдає хвороба! Не звертай усе на суспільні умови! Я знаю, ти схильний до цього й любиш казати, що ті умови не дають нічого настільки обов'язкового й усталеного, щоб воно могло гарантувати гармонію самодостатнього твору. Правда, але це не головне. Заборонні труднощі творчості сховані глибоко в ній самій. Матерія музики в процесі історичного розвитку повстала проти замкнутого, цілісного твору. Вона ущільнюється в часі, нехтує протяглість у часі, що й є обсягом музичного твору, залишає його порожнім. І не від безсилля чи нездатності прибрати якусь форму! Ні, невблаганний імператив щільності, що забороняє надмірність, заперечує фразу, руйнує орнамент, відкидає часову протяглість, тобто форму існування твору. Твір, час та ілюзія — єдині, вони разом підлягають критиці. Вона вже не зносить ілюзії й гри, не зносить фікції, самозамилування форми, що контролює пристрасті й людські страждання, розподіляє їх по ролях, розписує по явах і діях. Припустимий ще тільки нефіктивний, незіграний, невдаваний і неперетворений в образ вияв страждання в його реальну мить. Його безсилля й горе так виросли, що ніяка ілюзорна гра тут уже не дозволена.

Я (дуже іронічно). Зворушливо, зворушливо. Чорт стає патетичний. Вільний від усякої моралі чорт моралізує. Його зворушують людські страждання. В ім'я тих страждань він заглиблюється в нетрі мистецтва. Краще вам було б зовсім не згадувати про свою нехіть до музичної творчості, якщо ви не хочете, щоб ваші екскурси в теорію здалися мені злісними, пустопорожніми наскоками на мистецький твір взагалі.

Він (незворушно). Ти й далі своєї. А сам же, властиво, згоден зі мною, що того, хто просто визнає факти доби, не можна назвати ні сентиментальним, ні злісним. Певні речі в наш час уже неможливі. Ілюзія почуттів як твір композитора, самодостатня ілюзія самої музики стала неможлива й недосяжна, — як така вона полягає в тому, що наперед дані й зведені до формул елементи впорядковані так, ніби вони є незаперечною необхідністю цього окремого випадку. Або хай буде навпаки: окремий випадок удає, ніби він тотожний наперед даній, знайомій формулі. Чотириста років уся велика музика знаходила втіху в тому, що вдавала цю єдність уже досягнутою і непорушною, — вона лестила собі, плутаючи загальні закони, яким вона підлягала, зі своїми власними прагненнями. Так більше не можна, друже мій. Критика орнаменту, умовності й абстрактної універсальності — це те саме. Критиці підлягає ілюзорний характер міщанського мистецтва, до якого належить і музика, хоч вона й не творить картини. Звичайно, в цьому її перевага перед іншими мистецтвами, але невтомним примиренням своїх специфічних вимог з панівними умовностями вона також по змозі прилучалася до високого обману. Підкорення експресії примирливій універсальності — головний принцип музичної ілюзії. Цьому покладено край. Думка, що загальне гармонійно входить у часткове, заперечила сама себе. Заданим наперед, обов'язковим умовностям, що гарантували волю гри, настав кінець.

Я. Можна знати це і знов-таки поставити їх поза критикою. Можна підняти гру на вищий рівень, граючи формами, про які відомо, що в них уже немає життя.

Він. Знаю, знаю. Пародія. Вона могла б бути веселою, якби не була така сумна у своєму аристократичному нігілізмі. Обіцяють тобі щастя і велич такі викрутаси?

Я (сердито). Ні.

Він. Коротко й сердито! Але чому сердито? Тому що я по-дружньому, віч-на-віч звертаюся до твого сумління? Тому що я відкрив тобі твою охоплену розпачем душу і, знаючи справу, як ніхто, показав просто-таки непереборні труднощі, що стоять сьогодні на шляху в композитора? Хоч би поцінував мене як знавця. Хто-хто, а чорт розуміється на музиці. Якщо я не помиляюся, ти тут читав книжку закоханого в естетику християнина[337]? Він знався на цьому й розумів мій особливий стосунок — з від'ємним знаком, звичайно, — до цього найхристияннішого, на його думку, мистецтва, правда, запровадженого й розвинутого християнством, але засуджуваного й заперечуваного як демонічна стихія, — ось тобі й маєш. Музика — річ суто теологічна, як і гріх, як і я. Пристрасть християн до музики — справжнє страстотерпництво і як таке — одночасно й пізнання, і мука. Справжня пристрасть існує тільки в двозначному, і то як іронія. Вище страстотерпництво — царина абсолютно підозрілого… Ні, на музиці я знаюся, добре затям собі. Я тут тобі співав Лазаря про безвихідь, у яку зайшла музика, як і все в наш час. Не треба було цього робити? Але ж я сказав про неї тільки для того, щоб повідомити тебе, що ти подолаєш її, в п'янкому самомилуванні підіймешся над нею і створиш речі, які викликатимуть у тебе самого священний острах.

Я. Нічого собі пророцтво! Вирощуватиму осмотичні рослини.

Він. Не вмер, то здох! Крижані квітки чи з крохмалю, цукру й клітковини — усе природа, і ще невідомо, за що природу треба дужче хвалити. Твоя схильність, голубе, до об'єктивного, до так званої правди, і зневажливо-підозріле ставлення до суб'єктивного, до чистого переживання, — явно міщанська тенденція, і тобі треба її перебороти. Ти мене бачиш, отже, я для тебе існую. Нащо питати, чи я справді існую? Хіба справжнє— не те, що діє на тебе, а правда — не переживання й почуття? Те, що тебе підносить, що збільшує твоє відчуття сили, могутності, влади, — це, хай йому біс, і є правда, хоч вона буде й сто разів брехнею з погляду доброчесності. Я хочу сказати, що неправда, яка додає сили, дужча за доброчесну, але ні на що не придатну правду. І ще я хочу сказати, що творчу хворобу, яка обдаровує геніальністю, хворобу, яка верхи долає перепони, з п'янкою відвагою перескакує зі скелі на скелю, життя любить дужче, ніж здоров'я, що плентається пішки. Нема нічого дурнішого за твердження, що від хворого походить тільки хворе. Життя не перебирає, а на мораль йому начхати. Воно хапає відважний продукт хвороби, споживає його, перетравлює і як тільки засвоїть — це вже здоров'я. Факт життєвості, голубе, зводить нанівець будь-яку різницю між хворобою і здоров'ям. Ціла зграя, ціле покоління сприйнятливих, здорових, як дзвін, молодиків накидається на твір хворого генія, якого хвороба піднесла до геніальності, захоплюється ним, вихваляє, звеличує його, забирає з собою, по-своєму переінакшує, залучає до культури, що живе не тільки домашнім хлібом, а й так само дарунками та отрутами аптеки «Спасенні вісники». Це тобі каже неспартачений Саммаель.