Читати книгу - "Останній з могікан"

двадцять рушниць, і я піду праворуч уздовж потоку. За бобриними хижками ми з'єднаємося з сагамором і полковником. Звідти я дам вам знати бойовим покликом; при такому вітрі легко буде чути за милю. Тоді, Анкесе, кидайтеся на них спереду. А коли вони підійдуть до нас на постріл, ми завдамо їм такого чосу, що лінія їхня увігнеться, мов ясеневий лук, — слово честі старого пограничанина! Потому захопимо селище, заберем дівчину з печери і можемо вже кінчати з самим племенем — або прямим ударом, як то звичай білих, або хитрістю та викрутами, як в індіян заведено. Може, майоре, в цьому плані не багато вченості, але з мужністю й терпінням його дасться здійснити.

— Ні, план чудовий! — скрикнув Данкен, побачивши, що найперша мета розвідника визволити Кору. — Таки чудовий! Берімся за нього одразу ж.

По короткій раді, — на якій план удокладнено, з'ясовано, що кожен загін має робити, і погоджено різні гасла, — ватаги розійшлися по своїх місцях.

РОЗДІЛ XXXII

І не раніш він тепер одведе цю біду від данаїв,

Як ви до батька повернете дівчину з поглядом ясним, –

Дурно, без викупу й потім приставите жертву святую…

Гомер, «Іліада»

Поки Анкес порядкував свої сили, навкруги було тихо й безлюдно — звісно, якщо не лічити ватагів на раді, — немовби ліс оце допіру вийшов з рук творця. Проміж тінистих дерев вільно було дивитись на всі боки, але марно шукав би погляд чогось такого, що порушувало б німотний і дрімливий круговид. Подеколи пурхала пташина межи гіллям буків або часом білка впускала горішок, і ці звуки приковували на хвильку людську увагу. А як вони змовкали, чувся знов тільки шемріт вітерця над головами в коронах дерев цього неозорого лісу, лишень де-не-де умережаного річками та озерами. Така глибока й непорушна тиша залягла в цій дикій пущі поміж селищами делаварів і гуронів, що здавалося, наче ніколи й нога людська тут не ступала. Та Соколине Око, що командував одним із загонів, занадто добре знав гуронську вдачу, щоб звірятися на цю зрадливу тишу.

Коли всі його люди зібралися, розвідник взяв у руку «оленебоя» і, давши знак іти за ним, повернув кільканадцять ярдів назад, до невеликої річки, яку вони були недавно перетнули. Там він спинився і, зібравши круг себе всіх своїх вояків, що поставали з поважними й зосередженими обличчями, запитав по-делаварському:

— Чи хто з моїх юнаків знає, куди провадить цей потік?

Один делавар витягнув руку, розвів два пальці й, показавши, як вони сходяться при долоні, відповів:

— Сонце ще не пройде всю свою дорогу, як ця мала вода з'єднається з великою. — І додав, указуючи рукою в той бік. — Там води вже досить для бобрів.

— Я так і думав, судячи з річища потоку та напряму гір, — мовив розвідник, вдивляючись у клапоть неба між верхів'ями дерев. — Ми підемо під прикриттям його берегів, аж поки винюшкуемо гуронів.

Вояки звичайним своїм коротким вигуком висловили згоду, але коли розвідник, ведучи перед, уже хотів рушати, один чи двоє з них жестом оповістили, що не все так, як би малося бути. Соколине Око, зрозумівши їхні промовисті погляди, обернувся й побачив, що до них підходить псалміст.

— А чи ти знаєш, друже, — поважно промовив розвідник, трохи навіть пишаючись своєю роллю, — що цим добірним зухам доручено найнебезпечніше завдання? І що на чолі їх людина, яка — хоч радніше б це хтось інший сказав — не дозволить їм байдикувати? Як не за п'ять хвилин, то за півгодини — це щонайбільше — ми ступатимемо по тілах гуронських, живих чи мертвих.

— Мене не попереджено про ваші наміри, — відказав Девід, обличчя якого розчервонілося, а очі, звичайно спокійні та безвиразні, горіли вогнем, — та все ж з панночкою, що ви йдете визволятися пережив у спільній дорозі і лихо й радість. І дарма, що чоловік сумирної вдачі без ножа й меча, я радо стану за неї на бій.

Розвідник завагався, мовби роздумуючи, що йому прибуде від такого охотника, а тоді відповів:

— Ти ж не вмієш орудувати ніякою зброєю, не маєш рушниці. Повір мені, мінги з відплатою не баряться.

— Звісно, я не хвальковитий кровожерний Голіаф, — мовив Девід, добуваючи пращу з-під строкатого й дивацького одіння, — але ж, може, приклад ізраїльського хлопчини на щось мені придасться[33]. Замолоду я часто практикував з цією старожитньою зброєю і, можливо, ще не зовсім втратив свою вмілість.

— Атож, — відказав Соколине Око, холодно й гордовито поглянувши на оленячий ремінь та шкураток, — проти стріл чи там і ножів ця штука може придатись, але французи озброїли кожного мінга доброю рушницею. А втім, це, здається, хист твій такий — сухим із води не виходити. І оскільки тобі досі щастило… Майоре, у вас гачок зведений, і двадцять чоловік може задурно втратити скальпи через передчасний постріл… То що ж, співаче, як хоч, іди з нами. Може, ми й притулимо до діла твій голос.

— Дякую вам, друже, — врадувався Девід і заходився озброюватись, як і його царський тезко, камінцями з потоку. — Хоч і не охочий я вбивати, але коли б ви мене не прийняли, дуже б моя душа засмутилась.

— Тільки пам'ятай, — додав розвідник, значливо стукаючи себе по лобі в тому місці, де Гемета було поранено. — Ми битись ідемо, а не співи розводити. Доки не пролунає бойовий поклик, розмовляють самі рушниці.

Девід кивнув головою, наче пристаючи на таку умову, і Соколине Око, ще раз оглянувши своїх товаришів, дав знак рушати.

Цілу милю ішли вони понад потоком. Дарма що крутий берег і густі зарості ховали їх від ворожого погляду, жодного з індіянських засобів остороги не було знехтувано. Обабіч загону йшло, а вірніше скрадалося, по одному воякові, що раз по раз пильно вдивлялися в глиб лісу. Що кілька хвилин загін зупинявся, і всі напружували слух — такий гострий, як лише в людей, що живуть серед природи. Одначе до місця, де менший потік сполучався з більшим, добулися вони без жодних пригод і зовсім не певні, чи їхній перехід завважено.

Тут розвідник знову пристав, щоб зорієнтуватись по лісових прикметах.

— Добра буде днина для бою, — звернувся він по-англійському до Гейворда, кидаючи погляд на хмари, що почали всуціль застилати небо. — Яскраве сонце й лискуче дуло тільки шкодять прицілові. Все йде на нашу руч: вітер віє від них і приносить сюди звуки й дим, а це поміч немаленька; тоді як. від нас вони перше почують постріл, і лише тоді второпають, що