Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

— Може, ти, Іване, ще що маєш?

А Іван каже:

– Є ще в мене, пане, бардинка.

— А не міг би ти, Іване, ще і її мені принести?

А Іван каже:

— Можу, пане.

Пішов Іван, і приніс, і каже до пана:

— Тепер же, пане, як можна, людей запросити і бал справити.

Пан наказав людей запросити і хліба, горілки з достатком дати.

А Іван каже:

— Нехай пан і пані ласкаві і вийдуть надвір обоє, бо я буду штуку показувати.

Допіру вийшов пан з панею надвір. А Іван взяв бардинку та й каже:

— Ото, моя бардинка, зроби все.

А тут зараз пан з панею каменем стали. Іван обертається до людей і каже:

— От ви тепер, люди, вільні.

І наказав дати з достатком усім їсти і пити.

А пан з панею каменем досі стоять, а люди собі живуть та живуть.

Як віл бігав наввипередки з конем

Стрінувся одного разу ще за давніх, дуже давніх часів кінь з волом, і завели вони жваву розмову про те, хто з них скоріше бігає. Кінь твердить своє, а віл своє.

— Ти тільки подумай, — говорив сердито віл до коня, — я побіг би набагато швидше, ніж ти, але боюся, щоб земля не провалилась підо мною. Ти ж знаєш, який я великий, яка в мені сила!..

— Це тобі так здається, — посміхаючись, сказав кінь. — А якби дійшло до діла, то ти нічого не докажеш.

— А ми можемо спробувати, хто швидше бігає, — рішуче махнув рогами віл.

От і вирішили вони випробувати свої сили — хто зможе швидше і довше бігти. Кінь рушив собі, а віл собі. Побігли наввипередки.

«Та хіба я гірший від коня?» — думав тепер віл, сердито махаючи рогами.

Його страшенно сердило те, що кінь біг набагато швидше, ніж він. Біг неборак з такою силою, що земля стогнала під його ногами.

«Як бігти, то бігти», — думав собі віл.

І, мабуть, все було б добре, якби вола по дорозі не стрінуло нещастя… Надбіг віл на глибокий рів і, мов галушка, полетів на дно.

— Оце я так і думав, що земля провалиться підо мною, — бідкався тепер віл.

Пролежав і простогнав на дні ями, може, з півгодини. Аж тут бачить: над ровом стоїть якийсь чоловік.

— Що ти тут робиш? Як ти попав у таку глибоку яму? — запитав незнайомий.

— Попав — як попав, — процідив сердито віл, — але як звідси вибратися? Це ж глибінь, чоловіче добрий!

Незнайомий побіг скоренько додому; запряг свої два воли у віз і побіг до тої ями, де знаходився віл.

Спустився бічним ходом на дно ями, прив'язав вола до воза, і за кілька хвилин віл був уже на поверхні ями, на березі.

— Ніколи більше не буду я швидко бігти. Нехай біжить кінь, якщо він такий хитрий і розумний, я буду йти помалу, — заявив сердито віл, прощаючись з чоловіком.

І від того часу, та й по сьогоднішній день, воли ніколи швидко не бігають і не спішать…

Як владика пас гуцулових свиней

Один цісар у біді завжди радився з гуцулом, що має робити. А владиці дуже не подобалося те, що цісар не до нього приходить за порадою. І одного разу він сказав:

— Чого це ти, цісарю, за першого міністра маєш того гуцула? Адже я розумніший від нього…

Цісар подумав і відповів:

— Як ти, святий отче, розумніший від мого гуцула, то завтра мені скажеш, що я думаю, й покажеш таке, чого я ще не видів. Не буде цього — підеш геть, аби тебе й близько не було!

Владика дуже зажурився. Цілу ніч не спав, але нічого не придумав. Побіг до гуцула порадитися, що має робити, аби якось викрутитися з тієї халепи.

Гуцул відповів:

— Ви самі, святий отче, не викрутитеся, бо у вас розум заслабий. Я зроблю за вас усе. Але у мене є робота, то ви її мусите зробити замість мене.

— А яка робота? — напудився владика.

— Треба вигнати на вулицю свиней. Будете пасти їх у шанцях, доки я не вернуся від цісаря.

— Добре, — погодився владика.

Він убрався в одежу гуцула, взяв патика в руки і вигнав свиней на вулицю. А гуцул одягнувся в чорну фаланду, приліпив собі бороду із клоччя і повісив на шию хреста. Так пішов до цісаря. Став перед ним і каже:

— Я прийшов, світлий монарху, відповідати на твої питання.

— Що я думаю, отче? — спитав його цісар.

— Ти, вельможний цісаре, думаєш, що я святий владика, а я грішний чоловік, — і гуцул здер приліплену бороду.

Цісар сказав:

— Тепер мені покажи таке, що я ніколи ще не видів…

— Ходи, світлий цісаре, зі мною…

Гуцул повів цісаря на вулицю і показав йому владику, який попасував свиней.

— Таке ти колись видів?

— Ніколи не видів!

Другого дня, кажуть, цісар зробив гуцула владикою.

Як Іванко-дурень з королівною одружився

Був чоловік, що мав трьох синів: двоє розумних, а третій дурний. І прийшов тому чоловікові вже час умирати. Перед смертю покликав він синів і сказав, щоб вони після похорону ходили на цвинтар три дні. Та й помер. Поховали красно, — так, як батька. Але приходить черга іти на варту до гробу старшому. Той розболівся. Середульший не хоче його переступити. І кажуть вони молодшому:

– Іди ти, дурний Іванку, на варту.

Той зліз з печі, вдягнувся, взяв у руки палицю і пішов на гріб батька. Прийшов, помолився та й ліг. Лежить на гробі. Ось коло півночі вилазить батько з гробу.

— То ти, — каже, — Степане?

— Ні, — каже той, — то я, Іванко.

— А чому ж він не вийшов?

— Бо чогось захворів.

— Ну, — каже, — хай так і буде! На тобі оцей пучок волосся. Як буде тобі потрібно, то ти тільки припечи його — зараз явиться тобі кінь; влізь йому в ліве вухо, а вилізь правим — буде й панська одежа на тобі. Тільки ти довго не тримай, а зробить службу — пускай.

І зник старий, а той дурний, виспавшись, приходить додому. Питаються його:

— А щось видів?

— Нічого не видів! — та й знов поліз на піч.

Увечері приходить черга вже на другого, середульшого. Той знов не хоче йти, бо боїться. А дурний з печі:

— Ну, коли не хочеш, то треба мені йти, чи що. Але аби тільки батько не гнівався!

— Не журися, не буде гніватися… тільки йди!

Пішов той, знову