Читати книгу - "Том 7"

3. Східний вітер, гаряче літо, дощу ні краплини. Розмова з вітром. Китай, Індія, брамани, буддисти і т. д. Сибір. Легенда Сакія-Муні.

4. Західний вітер. Осінь, листя опадає і т. д. Вітер з Америки. Розмова: перші колоністи, індепенденти *, аболіціоністи, плутократи-експлуататори і т. д. Океан, буря. Переселенці. Я показав їм свою силу! Вітре лихий! і т. д. Посипав холодний дощ, мов гострі тонкі стріли і т. д. Але минуло лихоліття, от знову наша краса весняна вернулась і т. д. Кінець 4-ї казки.

Епілог:

— Нудилась, бідна дитино моя? — Ні, мамочко, я лежала, слухала, а дерева шуміли...

VI. Сцена в вагоні, розмови. Нове життя.- Казарми. Муштра. Унтер, товариші. Семен привикає потроху, Кор-нієві тяжко і прикро. Лист до матері. VII. Муштра. Поступає в денщики на село. VIII. Денщицька доля. Дівчата сільські. IX. Гауптвахта. Вихід з денщиків, Сем[ен] на його місці, повертання до війська. X. У матері. Варка йде заміж. XI. Лист від мат[ері]. Пізня гулянка Семена з Корнієм. Дівчата городські Андрея справляють. Зустріч з офіцерами. XII. Суд. Розстріл.

«ОТ ВОНА, ТАЯ ЖАДАНА РІВНІСТЬ...»

...от вона, тая жадана рівність! Ні, годі! полину я краще на свою рідну Вкраїну. Знаю — не знайду я там волі, не знайду рівності, та, може, знайду щире братерство. Я хотіла прудко летіти туди, але крила мої дуже пошарпались, покп я літала по тих країнах волі та рівності, і крила мої ледве донесли мене до рідного краю. Сумно, але з надією в серці пішла я шукати братерства між людьми. І що ж я там побачила? Бодай не казати!.. По містах пани гризуться між собою, хто за славу, хто за царську ласку, хто за землі, відмежовані від «найменшого брата»... Іду в село. Чую здалека — скрипки, бубни грають, весілля, певне? Так. В убогій хатині натовп людей, сміх, танці, співи, гомін. Господар з господинею частують гостей,— хто багатший, того частують найперше. На чільному місці сидить пані-дідичка. Кисло дивиться вона на танці та на молодят. Нехтуючи прийма ввічливі речі та горілку від господині. Ось вона встала. «Ах, як тут у вас душно та димно у хаті!» — промовила. Поруч з нею йшла молода панна, підіймаючи трохи спідничку, щоб не закалятись. «Фе! який тут сморід! затхнутись можна!» — сказала пані до панни і подалась до свого білого двору. Подивилась я їм услід і тихою ходою пішла геть з того села. Входжу в друге. Що там? Гомін, крик, лемент? Чого? Великий гурт людей стоїть коло похилої хати, наполовину розваленої. Перед хатою лежить труп молодого хлопця, ніж стремить йому в серці. Над трупом стоїть блідий чоловік, зсунувши брови, і понуро дивиться. Що се таке? Се брат брата забив за батьківську хату...

Сумна вийшла я з того села далеко в чисте поле. Там я припала до рідної землі і гірко заридала. «Нічого, нічого, нічого не знайшла я в світі! ні волі, ні рівності, ні братерства! Тяжко жить на світі! краще загинути!..» Розпачливим поглядом глянула я на небо — і усміхнулась крізь сльози. Що ж я побачила на небі? Зорю. Високо-високо на темному небі сіяла велика ясна зоря і мінилась блакитно-злотистим промінням. її промінь оживив мені знебуле серце. «Ой зоре, зоре!» — покликнула я журливо, але вже без розпачу. «Ой зоре, зоре!» — луною обізвався чийсь голос. «Ой зоре!» — вирвався з чиїхсь грудей тяжкий стогін. Я оглянулась. Поле все навколо мене вкрилось людьми, всі тії люди дивились на ясну зорю, що світила вгорі. Он чоловік у терновому вінці, лице йому кров’ю залите, він конає, але очі його все дивляться на небо. «Зоре, зоре!» — шепчуть його бліді уста. Онде нещаслива жінка, вона тоне в болоті, болото її засмоктує, і ні одна милосердна рука не простягається рятувати її, вона гине... Але жінка зводить несмілий погляд на зорю, не зважуючись покликнути до неї, і раптом виходить з того болота біла та ясна з усміхом на устах... Ясно сіяє зоря. І незчисленний люд здіймає до неї руки і погляди. Одні зовуть її своєю надією, другі правдою, інші своїм ідеалом. Тільки деякі нещасливці закривають лице руками і в гіркому розпачі стогнуть...

СПОГАДИ ТІТКИ ЛЮСІ

Тітка Люся вже віддавна не дитина, от лиш не видно, як їй волос на склопотаній голові забіліє, а проте вона любить згадувати свої дитячі роки, бо, каже вона, «тоді я більше була людиною, ніж тепер...». Своїх діток вона не має, але хоч не своїм, та любим охоче оповідає свої спогади про те, «як тітка Люся була маленькою». Списувати своїх споминів вона чомусь не любить, але я побачила раз, як її слухала одна хвора бліденька дівчинка з палкими уважними очицями і подумала собі, чи не варто б списати якось ті оповідання ще й для інших дітей? Отож і спишу, скільки пригадаю. Звісно, живе слово цікавіше слухати, та зате писане довше живе і ширше сягає. Може, не все заразом і не все з порядку спишу, та нехай вже, як умію, що ж, коли вона сама не хоче писати, то нехай не ремствує на свого писаря. Я часто чула її оповідання та знаю трохи й життя її, ще як була вона дитиною, не все їй і тоді жилося так ясно та любо, як, може, хто думає; слухаючи її оповідання, приймала часом і дитяча душа тяжкі й незабутні образи та кривду, але Люся пе любить розказувати про те. «І в найкращу весну,— каже вона,— трапляються холодна сльота та заморозки, але навіщо те споминати? Адже ж не через їх весна весною зветься!» Правда, Люся не завжди тільки веселі пригоди розказує (ви це й сами далі побачите), бувають і журливі спогади, тільки холоду, ворожнечі та прикрої «злої пам’яті» я в них ніколи не чула. Ну, та прочитайте, коли хочете, сами її спогади, то сами й знатимете, що в їх є, а чого нема. Я постараюся писати їх так, щоб здавалось, наче вона сама це все вам оповідає, і через те назову своє писання: «Спогади