Читати книгу - "Хранителі"

5

У середу 4 серпня, виконуючи замовлення сім’ї Тетранья, Вінс Наско вбив таргана на ймення Лоу Пантаньєла, котрий погодився свідчити у вересні проти сім’ї.

Джонні «Електрик» Сантіні, мафіозний хакер, застосував усі свої знання високих технологій, щоб зламати федеральні комп’ютери і знайти Пантаньєлу. Тарган замешкував під охороною двох федеральних шерифів у безпечному місці, що розташовувалося — хто б міг подумати! — в Редондо-Біч, що на півдні округу Лос-Анджелес. Після свідчень, які Пантаньєла повинен був дати восени у суді, йому обіцяли виготовити фальшивий паспорт, щоб він розпочав нове життя у Коннектикуті, проте, певна річ, він не повинен був аж стільки прожити.

Оскільки Вінсу, напевно, доведеться прибрати одного чи обох шерифів, щоб дістати Пантаньєлу, то галас мав би здійнятися неабиякий, тому Тетраньї запропонували Вінсу дуже велику винагороду — 60 000 доларів. Вони й гадки не мали, що для Вінса вбивство кількох людей уже було винагородою: це робило його роботу ще привабливішою.

Вінс слідкував за Пантаньєлою майже тиждень. Він щодня приїжджав на різних машинах, щоб його, бува, не помітила охорона таргана. Вони нечасто випускали Пантаньєлу на вулицю, але все ж переоцінювали його схованку, оскільки три-чотири рази на тиждень дозволяли йому підвечеряти у невеличкій тратторії[54] за чотири квартали від його помешкання, куди й супроводжували його.

Зовнішність Пантаньєли була змінена максимально. Колись у нього було густе чорне волосся, що спадало на плечі. Тепер його постригли під бокс і пофарбували у світлий каштановий колір. Раніше Пантаньєла був вусанем, але тепер поголив вуса. Попервах він мав двадцять сім кілограмів надлишкової ваги, але за два місяці під опікою шерифів схуднув на двадцять кілограмів. І все-таки Вінс упізнав його.

У середу, 4 серпня, о першій годині дня шерифи, як зазвичай, повели Пантаньєлу до тратторії. О десятій хвилині на другу туди зайшов і Вінс.

У ресторанчику було лише вісім столів посередині та шість кабінок уздовж бічних стін. Тут було чисто, але, на думку Вінса, занадто по-італійськи крикливо: біло-червоні картаті скатертини; псевдофрески римських руїн; підсвічники з порожніх винних пляшок; сотні грон пластикового винограду, які чомусь звисали з решітки на стелі, нібито імітуючи альтанку. Оскільки каліфорнійці зазвичай вечеряють рано (принаймні за східними стандартами), вони й обідають рано. О десятій хвилині на другу в ресторані було найбільше відвідувачів, але вони вже починали розходитися. О другій годині стало зрозуміло, що, найімовірніше, крім Пантаньєли та його охорони, у ресторані не залишиться нікого. Для Вінса це був ідеальний момент, щоб виконати замовлення.

Тратторія була занадто невеличкою, щоб тримати метрдотеля, тому тут була вивіска, яка запрошувала відвідувачів самостійно обирати столики. Вінс пройшовся залою повз Пантаньєлу і розташувався у сусідній кабінці.

Вінс ретельно продумав своє вбрання. На ньому були сандалі на мотузочках, червоні вовняні шорти і біла футболка із зображенням блакитних хвиль і яскравого сонця та написом «ЩЕ ОДИН З КАЛІФОРНІЇ». Вінс одягнув затемнені «авіатори» і взяв із собою відкриту брезентову пляжну сумку із задерикуватим написом «МІЙ МОТЛОХ». Будь-який перехожий міг побачити в сумці туго скручений рушник, пляшечки з кремом для засмаги, невеличкий приймач та щітку. Проте на самому дні сумки лежали пістолет-кулемет «узі» із глушником та магазин із сорока патронами. Темна засмага допомагала йому створити потрібне враження міцного, але вже немолодого серфера, простого і легковажного типа, котрий, найімовірніше, полюбляє поколобродити і щодня відвідує пляж, згадуючи молодість, — одним словом, із тих чоловіків, які, будучи навіть 60-літніми, все ще пруться від самих себе.

Вінс байдуже ковзнув поглядом по Пантаньєлі та його охороні, помітивши, що вони один раз на нього глянули, але вирішили, що він не становить загрози. Чудово.

В кабінках були високі стінки, тому зі свого місця Вінс не бачив Пантаньєлу, але чув, як цей тарган час від часу перемовляється з шерифами, в основному про бейсбол і жінок.

Після тижневого спостереження Вінс знав, що Пантаньєла не йде з тратторії раніше, ніж опів на третю, зазвичай о третій (вочевидь, тому, що замовляв повний комплект: салат для апетиту, потім основну страву і десерт). Отже, у Вінса був час посмакувати салатом та лінґвіне[55] з соусом із молюсків.

Офіціантці було близько двадцяти. Гарненька блондинка з темною засмагою, як у Вінса. Типова пляжна дівчина, яка любить понтуватися. Приймаючи замовлення, вона одразу ж почала фліртувати з Вінсом. Він зрозумів, що вона одна з тих пляжних німф, чиї мізки засмажилися на сонці, як і їхні тіла. Напевне, вона кожного літнього вечора буває на пляжі, пробуючи всі види наркотиків і розсуваючи ноги перед кожним дурнем, який хоч чимось її зацікавив (а таких, мабуть, була більшість). А отже, попри її квітучий вигляд, вона безнадійно хвора. Вінса нудило від самої лише думки про перепихон з нею, проте він змушений був грати свою роль, тому теж почав фліртувати, вдаючи, що ледь не облизується, уявляючи, як вона смикається під ним.

О п’ятій на другу Вінс закінчив обідати. До цього часу в ресторані залишилися лише Пантаньєла із двома шерифами. Одна з офіціанток пішла зовсім, а дві інші були на кухні. Кращого моменту годі й вичікувати.

Пляжна сумка стояла на сидінні біля Вінса. Він дістав звідти «узі».

Пантаньєла та шерифи якраз говорили про те, які шанси у «Доджерса»[56] потрапити на світовий чемпіонат.

Вінс підвівся, підійшов до їхньої кабінки і всадив у них зі свого «узі» двадцять-тридцять набоїв. Коротенький глушник останньої моделі спрацював бездоганно, і постріли нагадували заїкання людини, яка намагається вимовити