Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

— Та што: закопліть мене тогди у землю живим?! — розвів руками Соломон.

— Можна малінько, Мішку, — згодилися пан Фийса. — Ми вас малінько загребемо. Полежите собі спокойно, а так, якшто вам не полюбиться — буде студено чи мокро, — встанете собі на здоровлічко.

— Якшто ви так спокійно, пане вчителю, говорите… То може, вас і закопаємо, — запропонував дід.

— Йой, майте совість, сусідо! По-перше: я не великий любитель смерти! А во-вторих: я чоловік самотній. Поминки за мною ніхто не зробить. А так просто, на тверезу голову, неінтересно вмирати, — висловив філософське резюме пан Фийса.

— Конєшно, хто на пусту голову буде задарма горлянку на похоронах дерти і на порожній желудок плакати? — рішуче підтримав пана вчителя адмірал. — А тутки, куме, у вас вже все готове — і пити, і їсти. Так што, куме, не дурійте — умирайте дальше! Бо все рівно, — продовжував свої міркування адмірал Хорті, — якщо кума Фіскарошка учує, што ви, Мішку, воскресли і порахує свої видатки на похорони, вам, кумику, точно буде галамбець — она вас нараз уб’є!

— На мою душу, што так і буде! — підтвердила тітка. — Так што, няньку, ліпше вмирайте тепер безболєзнєнно, доки не прибігли мамка і не вбили вас якоюсь дерев’якою, — щиро порадила Маргарита.

…Тим часом Фіскарошка, певне, аби забутися, безцільно нишпорила по хліву. Смерть Соломона добряче втеліжила бабу, але не далі. Якщо розум прийняв і проконстатував кончину діда, то добродушне і наївне бабине серце навіть і чути не хотіло, що душа Соломона уже пасе небесних телят. Тому Фіскарошка тепер ніби знаходилася у подвійному стані — між реальністю й ірреальністю. Нипала по хліву, переставляючи знічев’я речі, і весь час говорила із собою: «Знаю, солодкий Мішку, што ти помер… Айбо непорочна душечка твоя зосталась зо мною… Я чуствую, як ти дивишся своїми чистими ангельськими очима на мене… І так буде завжди, доки я топтатиму ряст на білім світі. Ти будеш мені розрадником і порадником у всьому. От скажи, Мішку, куди би мені спрятати самогонний апарат, авби твій братцьо Микулка не потягнув? Вже нині, скис би, як зелена капуста, тричі питав мене про нього!»

— Під ясла… під ясла, Марько, сховай, там його і фена не знайде, — почувся голос Соломона.

— О, дякую тобі, мій газдо! Я так і знала, што ти й із того світу не даш своєму добру пропасти, — ревно перехрестилася Фіскарошка, запихаючи самогонне причандалля під ясла.

— А ще би бочки десь запрятати, бо на них ще до твоєї смерті гострив очі твій братцьо Павло, — вела далі своєї Фіскарошка, не піднімаючи голови.

— А бочки, Марько, треба витягти на хлів і сіном засипати, — мудро порадив голос Соломона.

— Ага, Мішку… так і зробимо, голубе мій таркастий.

— А ти, Марько, куди спрятала боченя із сливовицею, що ми із паном Фийсою наварили ще перед празником Маковія? — єлейним голоском, достоту, як в житті, запитала душа Соломона.

— Ой, коби ти, Мішку, був знав, што бочка закопана коло пивниці, то ви би із паном Фийсою цуцликами уже давно висмоктали, — махнула про себе безнадійно Фіскарошка.

І тут баба випросталась. На якусь мить прислухалась сама до себе і повільно повернула голову. У дверях, у параднім костюмі, тому ж, що лежав у труні, стояв Соломон, схиливши, наче капосне дитя, голову на плече і мило усміхався.

— Спаси і помилуй!.. Спаси і помилуй!.. — почала кидати на себе перелякано хрести Фіскарошка. — Згинь під камінь, сило нечиста!

— Та куди я од тебе дінуся, Марько? — сказав спокійно Соломон.

— Айбо ти умер, Мішку?!

— Но та й што: як кажуть пан Фийса — малінько вмер, а тепер вп’ять малінько поживу, а пак, може, й колись умру надовго…

— Мамко моя солодка, ви чули, што няньо встали із мертвих? — влетіла у хлів, немов навіжена, тітка Моргіта.

— Но та й што — слава Богу! — сказала тихо, приходячи до тями, Фіскарошка.

— А ви ци подумали, які то нам збитки?!

Фіскарошка повільно наблизилася до Соломона, і почала ніжно торкатися його обличчя, пучками пальців перебирати на скронях сивину, задивлятись у очі, наче пересвідчуючись: направду її дорогий Мішко живий, реальний і чи не примарилось це все? А далі, упевнившись достоту, що Соломон таки живий і вже несе від нього перегаром, Фіскарошка почала цілувати свого мужа в очі, у підборіддя, не забуваючи при цьому і гепати кулаками діда по хребтянці. Всі багатства земні, радощі і щастя всього світу зійшлися і втілилися тепер для Фіскарошки у цьому невеличкому добродушному чоловічкові.

І навіть тяжкий перегар від сливовиці, якою Соломон встиг почастуватись ще в труні, вперше в житті не смердів для Фіскарошки, а пахнув тонко, ароматно, щемно… Одним словом, від діда не несло, а пахло твердим духом життя!

— Мамо, ви што так радуєтеся, якби когути знеслися! — завела своє Моргіта. — Ви хоть думаєте своєю гулькуватою динею, што ми будемо з тим робити, што напекли, напарили і наварили… Так, якшто каждий із нас так почне вмирати, коли йому захочеться…

— Цить, кобило з яйцями! — гаркнула баба. — 3