Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Подану інформацію про бої між загонами АК і УПА, взяту з польських матеріалів, значно доповнюють, а іноді уточнюють документи українських повстанців[532], а також матеріали радянських партизанів[533].

Так, в опублікованій нещодавно українській повстанській документації, взятій з Держархіву Служби безпеки України, підтверджуються факти запеклих боїв між загонами УПА й АК біля сіл Оздзютичі, Гнійне, Микитичі, Овлочим, а також зайняття польськими збройними формуваннями сіл Черніїв, Свинарин, Вербичне, Оса, Ревушек, Вовчака, Осекрова (вбито до 100 людей), Монович (вбито більше 70 осіб), Осмиговичей, Домінополя, Верби (до дня 15 березня 1944 р. кількість убитих польськими боївками українців становила 600 осіб), Туропина (вбито до 30 осіб), Коритниці (вбито 50 осіб), Мачулки, Лежахів, Твердині та інших[534].

В оунівських інформаційних повідомленнях зазначалося також, що, наприклад, лише на території Вербського району до середини березня 1944 р. у таких селах, як Ставки, Владинополь, Ставочок, Олеськ, Вижгів, Заглинки, Крать, Лиски, Руда, Писарева Воля, Верба, Охнівка, Блаженик, українське населення вже майже не проживало, а деякі з цих сіл були спалені польськими воєнізованими формуваннями[535].

Значно більшу кількість українських сіл, що зазнали нападів з боку загонів АК у цей період, а також більшу кількість жертв серед цивільного населення цих сіл подає в опублікованих нещодавно матеріалах опитувань та спогадів очевидців краєзнавець з Володимира-Волинського Я. Царук[536]. Коригуючи, зокрема, подібні за характером свідчення і спогади постраждалих поляків, зібрані польськими дослідниками В. і Є. Семашками[537], він стверджує, що лише у Володимир-Волинському районі «з рук польських воєнізованих формувань» загинуло 1454 українці, причому встановлено прізвища 1244 із них[538].

І справді, під час січнево-березневих боїв 1944 р. між загонами АК і УПА не обійшлося без значних жертв серед українського цивільного населення. Певне уявлення про характер тих боїв можна скласти на підставі свідчень їхніх безпосередніх учасників.

Наведемо уривок з рапорту від 31 січня 1944 р. на ім’я волинського представника польського уряду К. Банаха одного з діячів місцевої Делегатури про його власні спостереження за тим, що відбувалося на той час у західній частині Волині: «З власних спостережень, а також від звільнених у відпустку солдатів партизанських загонів і родин, які свого часу ховалися на базах, а зараз повертаються до міст, можна дізнатися про речі, які повинні у кожного поляка викликати обурення. Те, що зараз діється у сільській місцевості, нічим не відрізняється від тієї звірячості (od bestialstwa), яку виявляли українські банди у своєму ставленні до поляків. Польські партизанські загони організовують “наскоки” на українські села, виганяють з них українців, відбирають інвентар, а селища цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрелюють на місці, не роблячи винятку, здається, навіть для жінок та дітей. Доводиться чути, що партизанські загони проводять реквізиції навіть у поляків. Через це поширюються нарікання. Поляки говорять, що “грабували німці, українці, а зараз грабує наше військо”. Зрозуміло, що в деяких випадках подібні реквізиції є необхідними, однак вони повинні проводитися у такий спосіб, щоб не викликати ненависті до партизанських загонів»[539].

Особливу активність у розширенні бази формування польської 27-ї дивізії виявив загін поручника «Корда» (К. Філіпович). У районі діяльності загону на території Любомльщини для населення українських сіл було спочатку встановлено термін добровільної евакуації. Після цього було застосовано силу. Справедливо буде зауважити те, що в деяких випадках з метою захисту жінок, дітей та старих від можливої помсти з боку польських боївок командування АК намагалося забезпечити їм особисту охорону. Але частіше траплялося, коли за відсутності місцевих командувачів АК групи озброєних членів загонів польської самооборони, а нерідко і за підтримки шуцмансшафтів, проводили «пацифікаційні» акції, що мали відверто злочинний характер.

Однією з таких акцій була помста загону польської допоміжної поліції з м. Рожище і членів самооборони с. Копачівка населенню сусіднього українського села Тростянка за жертви, яких зазнали мешканці Копачівки під час нападу підрозділу УПА 27 січня 1944 р. Командувач дільниці у м. Рожище і комендант Здолбунівського району АК В. Романовський з цього приводу зазначав: «...поляки у своїх діях застосовували принцип колективної відповідальності і на напади, розбій та грабунок відповідали вбивствами, реквізиціями, пограбуванням. Вбивства вважалися справою честі. Молоді хлопці, які втратили родини, на прикладах гвинтівок робили помітки, рахуючи таким чином кількість своїх жертв. Людське правосуддя перетворювалося на звірячу помсту»[540].

Упродовж січня — березня 1944 р. між загонами АК і УПА відбулося близько 20 збройних сутичок. Частина з них була невдалою для польської сторони (як, наприклад, біля сіл Гнійне й Оздзютичі), але внаслідок більшості переможних боїв були знищені бази УПА в селах Щурин, Бабе, Свинарин, Верів, Ворчин, Пузів, Стенжаричі, Пшекурка, Коритниця та деяких інших. Під контролем 27-ї дивізії АК опинився регіон, який охоплював 4 райони у західній частині Волині (за винятком міст): від р. Стохід, а частково і р. Стир, на сході до р. Буг на заході, від шосе Луцьк