Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

А далі трапилося те, що цей, Кевін Клейтон, уздрів Мінді за кермом її тачки на чотириста кінських сил на хромованих дисках «де-люкс» із блискучими спицями. Побачивши таке, вже на своє шістнадцятиріччя він зажадав собі підписку на журнал «Elle Dе´cor». А у вересні попрохав собі пустельного щура[244]. Минуло лише кілька днів, як він почав вимагати заміну зниклій тварині. На зустріч випускників він вже змінив чотирьох. А на Геловін — шістьох. Та й це не все: на матусиному списку до шопінгу, що висів на видному місці під магнітиком на дверцятах холодильника, він нашкрябав: «Треба ще Вазеліну». Попередній вазелін він вишкріб до останньої краплі серветками «Kleenex», які з усіма жирними плямами потім змив в унітаз.

Коли мамця купили ще склянку вазеліну, він помітив, що вони позначили рівень вазеліну чорним фломастером, як то роблять з початою пляшкою горілки або джину, перш ніж поставити у міні-бар. Та це його не зупинило, і новий вазелін попрямував слідом за старим. Покінчивши з вазеліном, Кевін пішов до своєї кімнати та відчинив клітку зі щуром. Засунувши туди руку, він, врешті-решт, спіймав маленький пухнатий клубочок за хвіст.

Ззовні почувся грюкіт у двері. Кевін вивудив щура з клітки. З-поза дверей долинув рішучий батьківський голос: «Маю до тебе розмову, містере».

Тримаючи щура за хвіст, Кевін потягнув його до вікна. Піднявши раму, він обережно опустив гризуна майже до самої землі. «Я вже входжу», — почувся голос містера Клейтона, і одразу ж у замку зашарудів ключ. Кевін дбайливо впустив щура та провів його поглядом. На дворі стояла осінь. Рослини розкидали насіння. Насіння — це корм. Він зачинив вікно та з розмаху шубовснув у ліжко, встигши прихопити останній номер «Elle Dе´cor» саме тоді, коли відімкнулися двері. Перше, на що звернув увагу батько, була порожня клітка.

«Де твій хом’як?» — спитав.

Кевін знизав плечима. Він щосили намагався удавати з себе того, хто має удавати, ніби він тут ні до чого.

«От визнай, тільки чесно, — хлопець тицьнув пальцем у перше-ліпше глянцеве фото в журналі, — ти ж не думаєш, що шпалери з дзеркальною амальгамою та глибоким тисненням іще мають шанс повернутися в наступному сезоні?» — Він позіхнув та розплився у млосній посмішці. Зараз він удавав із себе удава, який щойно проковтнув цілого цапа.

Батько повільно перевів погляд з порожньої клітки до ліжка, на якому розкинувся Кевін. Містер Клейтон силкувався всміхнутись у відповідь, але губи його затремтіли від надзусилля, тому усмішка, як на те, вийшла якась невдала. Коли нарешті він розтулив рота, то голос його був незвично напружений і, як на тата, надзвичайно тонкий: «Отже, ще один утік?» — тільки й спитав він, потім здригнувся та витер обличчя долонею.

Дивлячись на нього, Кевін дав собі слово, що коли-небудь, коли він вже одружиться та завезе майбутніх малят до батьків, щоб ті над ними помліли, він обов’язково розповість таткові всю правду: усіх щурів до одного він випустив на волю. Та до того, може, й популяційний вибух підкаже. І тоді вийдуть вони з татком на веранду, відкриють по пляшці пива і досхочу посміються з тих жахіть, що зараз терзають таткову уяву.

Витягшись на ліжку, Кевін перегорнув сторінку, скорчив гидливу міну та невдоволено пробелькотів: «Нарешті: ці скляні кахлі з ванної кімнати геть — давно пора!» Він дивився на все що завгодно, крім свого батька. Пукнув. А втім, його трохи зачепило те, як легко тато дійшов свого бузувірського висновку.

Ще до того, як було досягнуто домовленості про чергового щура, батьки запропонували Кевіну відвідати сімейного лікаря. Причини, з якої він мав так учинити, вони не навели. У зв’язку з цим у хлопця виникла підозра, що в такий спосіб вони вирішили переконатися, чи не має він на сідницях ледь помітних подряпин від маленьких кігтиків.

А потім, коли в них на порозі разом з іншою поштою почали падати номери «Playgirl»[245], батьки зовсім занепали духом.

А от сам «порш» як такий Кевіна не цікавив. Тут і думати нічого. Жодній дитині тоді «порш» не був потрібен. Це ж вам не 1985-й.[246] Одначе дітям притаманно бажати — а що? Це не могло бути чимось занадто легким. Це мав бути, як то кажуть, виклик. І саме Мінді Тейлор-Джексон, здається, винайшла одиницю вимірювання дитячої сили та батьківської любові: один порш. Два порші. І так далі. Вона ж і встановила рекорд, який мати на меті мусив кожен.

Наступного разу, коли разом вийшов увесь вазелін, батьки зайшли до його кімнати на розмову. Нового щура, як і всіх попередніх, іще до розмови як корова язиком злизала. Батьки, як зайшли, так і завмерли біля порожньої клітки поруч із ліжком, на якому розташувався Кевін.

Кевін був заздалегідь напоготові і знав, на які натискати кнопки. «З чого ви вирішили, що я хочу бути таким, як ви?!» — одразу перейшов він у наступ з норовливим виразом на обличчі. «Знедолений, при живих батьках?!» — наче актор у драматичній виставі, з глухим стукотом він тюкнув себе кулаком у худорляві груди. «І щоб я теж зростив коли-небудь помилку природи, що ні на що інше не здатна, окрім як розбити моє серце?» Він жбурнув останнім