Читати книгу - "Пташиний спів"

Тепер же, сидячи у таксі, що рухалось через Еджвер-роуд, вона зізналася собі, що обрала чоловіка, якого неможливо отримати тільки тому, що він не загрожував її незалежності.

Укритий згасаючими сутінками, Стівен Рейзфорд примружив очі проти мряки. Солдатів, під купою та усього того спорядження, яке вони тягли, на фронті майже не було видно. Вони виглядали так, наче вирушали в експедицію на полюс або були дослідниками у найвіддаленіших куточках світу. Стівенові було цікаво, яка ж сила спонукала його рухатись та переставляти ноги.

Дощило уже три тижні — то мряка, то раптова злива. Іноді на годину прояснювалося, та потім хмари знову вкутували низький фландрійський горизонт, освічений слабким зимовим сонцем. Шинелі солдатів були просякнуті водою — кожна волокнина шерсті увібрала в себе вологу, додаючи двадцять фунтів до тої ваги, котру вони несли. Солдати марширували зі свого місця відпочинку до ближнього фронтового тилу, ремені, на яких кріпився вантаж, натерли шкіру на їхніх спинах до крові. Ті самі похідні пісні та кричалки супроводжували їх до лінії укріплень, але, коли вже стемніло, солдати побачили, що до лінії фронту залишалося ще три милі. Скоро розмови та пісні затихли і вони думали тільки про те, як витягати ноги з багнюки, котра їх засмоктувала. Світ звузився до мокрої спини товариша, що йшов попереду.

Помаранчевий намул комунікаційної траншеї одразу забруднив чоботи та обмотки. З наближенням до лінії фронту запах сильнішав. За півмилі до неї комунікаційна траншея стала зигзагоподібною вигрібною ямою, по стегна заповненою в’язким намулом, впереміш з випорожненнями в переповнених туалетах та трупами, котрі вже почали розкладатися і з’являлися, коли стіна обвалювалася.

У шерензі час від часу лунали сердиті крики: то перші солдати йшли надто швидко, то хтось падав. Небезпекою була можливість вийти на іншу частину фронту, і тоді їм доведеться повертатися та йти знову. Вони вже тут бували, тому зараз у темряві розбирали дорогу майже автоматично, повертали у потрібних місцях, звично лаялися та запекло протестували. Можливо, це були прояви гордості. Вони бачили такі речі, які ще ніколи не бачила людина, — і не відвели погляду.

У своїх власних очах вони були нездоланними. Їх не розплавить ніяке пекло, не сокрушить жодна гроза — вони вже бачили найгірше і залишилися живими.

Стівен, у кращі моменти, відчував до них любов, про яку говорив йому Грей. Їхня відчайдушна відважність хоч і проявлялася за необхідності, а проте приваблювала. Чим безжаліснішими, суворішими та злішими вони ставали, тим більше Стівен дбав про них. Але так і не навчився їм довіряти. Він не міг зрозуміти, як же ці солдати дозволили довести себе до такого. Стівена цікавило, наскільки далеко ці люди можуть зайти, але його інтерес зменшився, коли побачив відсутність кордонів, які б вони не перетнули; тому, що вони здатні витерпіти, немає меж.

Він дивився на їхні обличчя, замотані у вовняні шарфи, на пілотки, які визирали з-під касок, — вони схожі на істот з іншого життя. Деякі солдати вдягнені у кофти та жилети, надіслані з дому, хтось завернув руки у тканину або бинти замість рукавиць, які загубились або їх вкрали з мішка менш чесні товариші. Будь-який шматок тканини або вовни, знайдений ними в селі, використовувався для обмотування ніг або голови; хтось прокладав під штанами фламандські газети.

Вони були створені для терпіння та протистояння і здавалися істотами, котрі покірно пристосовуються до пекельних умов, які їх пригнічували. Та Стівен знав, що кожен з них запечатав у душі страх побаченого, і їхня стійка бадьора гордість не виглядала переконливо. Вони жартома вихвалялися тим, що бачили та робили, але їх пригнічені обличчя, обмотані дрантям, видавали тягар тих небажаних знань.

Стівен знав, що вони відчувають, — він і сам був з ними. І його ніскільки не зміцнило і не загартувало пережите; він почувався зубожілим та приниженим. Але також підтримував цю загальну змову про стійкість, хоча іноді відчував до них те саме, що і до себе: не любов, а жалісливе презирство. Вони виправдовувалися, що принаймні залишилися живими, — але навіть це було брехнею. З їхнього початкового складу взводу на фронті лишилися тільки сам Стівен, Бреннан та Петросян. Імена та обличчя інших вже важко було розгледіти у сутінках пам’яті. Залишилося тільки загальне враження — втомлені люди у шинелях та брудних обмотках, дим цигарок, який підіймається з-під касок. Він пам’ятав голос, посмішку, улюблене слівце. Він згадував кінцівки, відірвані від тіл, форми відкритих ран; він міг уявити вигляд раптово оголених внутрішніх органів. Але ніколи не пам’ятав, кому належала та скалічена плоть. Двоє чи троє з їхнього взводу повернулися до Англії, а решта зникла, похована у братських могилах або, як брат Рівза, розірвана на такі дрібні часточки, що їх розвіяло вітром.

Якщо вони і могли сказати, що вижили, то тільки завдяки зімкненню рядів та об’єднанню з іншими підрозділами й новобранцями, надісланими для підкріплення. Грей став командиром батальйону, замінивши убитих Барклая та Терсбі, а Стівен узяв під командування його роту. Харрінгтон поїхав довгою дорогою назад до себе до Ланкаширу, залишивши на північному березі Анкру ногу.

До лінії фронту вони добралися аж вночі. Солдати, яких вони прийшли змінювати, віддали їм високі гумові чоботи, вісім місяців експлуатовані ними без перерви. Гнила мішанина з китового жиру та зотлілих ганчірок дозволяла насунути чоботи на будь-який розмір ноги. Жоден з них не зазнав спокою у ці темні години. Спалахи