Читати книгу - "Війни художників"

— Так. Ми дізналися у морзі лікарні, у сторожа, що видає покійників на поховання, номер могили і назву кладовища. Труп ексгумували. Там була інша людина, — сказав Берія.

— І що ти про це думаєш?

— Може, вони помилилися? У країні — воєнний бардак, — припустив Берія, пригублюючи бокал з терпкою рідиною.

— Хто помилився? — Сталін відщипнув від гілки винограду «Кишмиш» жовту ягоду. Він останнім часом за порадою лікарів перейшов із традиційних грузинських сортів винограду на безкістковий «Кишмиш».

— Німці помилилися у своїх записах з номером могили, — пояснив Берія.

— Німці ніколи не помиляються, Лаврентію. Німці — це організованість і точність! Це тільки в Росії безлад, коли можуть переплутати трупи! Або замість хворої ноги відтяти здорову. Чомусь вони не хочуть, щоб ми бачили тіло цього зв’язківця, — він вказав Берії пальцем на свій спорожнілий бокал.

Той швидко наповнив його по вінця, хлюпнув і собі:

— Давай заявимо протест.

— Ти що, ідіот? — розізлився Сталін. — Лаврентію! Протест країні, у якої під рушницею 140 дивізій? Від країни, яка щойно зганьбилася у війні з Фінляндією! Ми не самогубці. Ми тепер повинні Гітлеру зад лизати. Куди йшов той зв’язківець? З ким він зустрічався?

— З українськими націоналістами з Українського наукового інституту в Берліні.

— Націоналістами? — здивувся Сталін. — Які у НКВС справи з українськими націоналістами?

— Так, Кобо, з націоналістами. Ти ж знаєш, не всі українські націоналісти за Велику Німеччину.

— Так, деякі за велику Україну. Аж до Уралу. Це мені відомо. Значить, у зв’язківця було щось таке, що німці в жодному разі не хотіли нам показати. Що б це могло бути? Чим займається цей інститут?

— Достеменно невідомо. Патронує його Геббельс особисто.

— Дуже цікаво. Твої пропозиції, наркоме.

— Доведеться зустріч повторити, — знизав плечима Берія, налягаючи на виноград.

— Але тепер це наднебезпечно. Вони очей не спустять із цього інституту. Гестапо не допустить такої зустрічі. Якщо це буде дипломат, вони влаштують йому автокатастрофу, якщо нелегал — згине в німецькому концтаборі.

Сталін підвівся з крісла і почав повільно ходити кімнатою, пихкаючи люлькою. Нарешті знову сів у крісло.

— Лаврентію, це може бути щось дуже серйозне. А якщо це пов’язано з нападом Німеччини на нас? Чим може займатися нині у Німеччині Український інститут? — Сталін випустив з рота кільце диму, поглядом прослідкував, як воно підіймається до стелі й перетворюється на сизу хмаринку. — На зустріч із націоналістами добре було б послати якогось хохла. Щоб він був для них хоч якоюсь мірою своїм.

— А якщо послати замість зв’язкового цього, Гущенка, — запропонував Берія.

— Якого Гущенка?

— Того, що керує делегацією радянських художників. Вони днями від’їжджають до Берліна.

Сталін знову встав. У глибокій задумі обійшов навколо стола. Сказав:

— Цікава думка, Лаврентію. Але для цього Гущенка то буде наднебезпечна місія. Його буде пасти гестапо.

— І що ми втрачаємо? — байдуже блиснув пенсне нарком.

— Згоден — практично нічого. Якщо він отримає інформацію й передасть, то добре, а якщо загине, то його світлий образ буде жити у віках. Образ художника і бійця невидимого фронту. Його ім’ям будуть називати вулиці й площі. Ми у будь-якому разі у виграші. Гестапо вбило видатного радянського художника! Знаного в усій Європі! Гітлер буде вибачатися, — на обличчі Сталіна з’явилася посмішка. Він відчував, що може зробити непоганий хід у партії проти цього вискочня-художника. — Але вони можуть не клюнути. Все-таки не якийсь зв’язківець, а керівник великої делегації діячів культури.

Сталін поклав люльку, взяв бокал і заходив кімнатою туди-сюди, відсьорбуючи потроху кисло-солодку рідину. Берія, неначе флюгер за вітром, повільно повертав за Сталіним голову — туди-сюди. Нарешті вождь сказав:

— Якщо гестапо його не вб’є, то сам організуєш замах. Він все ж таки повинен загинути в Берліні. Гітлер — повинен вибачитися. За що? Правильно. За загибель керівника або навіть усієї делегації. Це треба добре продумати. І, коли все трапиться, підготуєш указ про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу.

— Кобо, це геніальна думка! — обличчя Берії випромінювало захоплення мудрістю вождя-напівбога. А думки крутилися навколо гарненької дружини художника. Кращого годі й сподіватися, якщо чоловік не повернеться з Берліну!

Сталін посміхнувся, дістав з нагрудної кишені френча годинник на срібному ланцюжку. Відкрив кришку: стрілки показували за чверть одинадцяту.

— Іди, Лаврентію, втілюй мої геніальні думки, а нам ще треба потоптати товаришку Давидову, йди. Я буду ночувати на Ближній. Скажи, нехай Поскрьобишев готує автомобіль.

Сьогодні Сталін вирішив поїхати з Кремля раніше, ніж зазвичай. Вождь мав уперше зустрітися з Давидовою після того, як їй зробили аборт. Вірний Власик уже послав за нею надійну людину. Коли вона з’явиться, він зробить вигляд, що дуже засмучений. І спробує втішити свою Віру Олександрівну, приму Большого театру і недосяжну мрію багатьох тисяч чоловіків.

Спочатку він увімкне патефон і поставить її улюблену платівку із романсами емігранта Олександра Вертинського. Колишнього врангелівського офіцера. І скаже, що вирішив дозволити йому повернутися в СРСР.

Вертинський бідує в Парижі й кілька років оббиває пороги радянського консульства з проханнями про повернення в СРСР. Доведеться лише прослідкувати, щоб його випадково тут не розстріляли. Вона, звісно, кинеться йому на шию…

14 квітня 1940 року, 23 год. 07 хв.

Москва, комплекс будівель НКВС

Через півгодини