Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Наче хто його огнем обпік і в полон назавжди взяв. І він не хоче — досі не хоче — того солодкого полону, і в той же час... хоче його. Як і вириватися з нього на буцімто волю. Що йому воля без Марини. Приїхав тоді до поляків просити допомоги й підтримки, військової сили для походу на Москву, а побачив воєводину дочку і — все... Навіть про похід на Москву тоді забув — Марина все собою затулила. То виходить, що таки існує любов з першого погляду? Хоча дівчат та жіночок молоденьких він і до неї мав та мав (у декого з цього племені навіть закохувався) і після зустрічі з Мариною матиме...

Навіть мріючи про воєводину дочку, інших мав. Такий уже вдався, щедрий на любов. Але її, навіть інших голублячи, не міг забути — диво з див!

Невже вона й справді його карпатськими чарами полонила? Та так полонила, що він два роки звідтоді тільки й мріяв про неї?

Чи це якесь Боже навождення? Мана? Наслання йому? Недоброзичливці — а вони у нього ніколи не переводилися! — кажуть, що своїм женінням на полячці він просто віддячив полякам за їхню підтримку у справі походу на Москву. Ось тому він, мовляв, і побрався з якоюсь там провінційною полячкою з якогось там Самбора.

Але ж коли він увійшов до Москви і в Кремлі був коронований на царство, потреба в поляках уже тоді відпала. Навпаки, вони навіть заважали йому. Тож про полячку та одруження з нею він уже міг і не думати. Принаймні, міг ще тягнути з цією справою і тягнути, водячи поляків за носа. І ніякі поляки, як він вже отаборився в Кремлі, не змогли б його оженити на своїй графині. І сам пан воєвода не зміг би присилувати його до шлюбу з Мариною.

А він, ставши царем, тільки те й робив, що слав гінців до Самбора, до пана воєводи: швидше, швидше вирушайте до Москви, де я вас жду не діждуся.

І ось він нарешті діждався свого щастя — Марина в Кремлі. Ба, ба у його обіймах, з яких їй уже не вирватися.

А все це почалося того дня, коли він два роки тому вперше побачив у замку королівського старости Марину Мнішек, юну графиню, дочку воєводи. Побачив і закохався. З першого, щонайпершого погляду!

От і не вір у любов з першого погляду. До його послуг чи не всі боярині й дворянки Московії, їхні батьки тільки й мріють — а хто й мріяти боїться, — аби породичатися із самим царем, стати його тестем, а він... Світу білого з-за Марини із Самбора не бачить?

За останню тисячу років про любов стільки наговорено і стільки написано, що й осягнути його годі! Не під силу воно, мабуть, і нинішньому Інтернету! Але тільки сьогодні вчені нарешті спромоглися (чи — умудрилися) виділити три основних типи любові — гм!..

Любов-дружба. Спокійні, м’які відносини, як кажуть, без травм, що межують з дружбою. Вважається ідеальним варіантом для довгого і благополучного сімейного життя. Виникає на основі взаєморозуміння, взаємовиручки, поваги одне до одного. І то — не відразу. Але все ж, це той випадок, коли про людину говорять «рідна душа».

Любов-пристрасть. Її часто сприймають за Велику Любов. Але пристрасть швидко минає — як тільки зіткнеться з побутом. Хоча трапляються випадки, коли мудрі щасливці переводять любов-пристрасть у любов-дружбу.

І нарешті, любов з розрахунку.

Частіше всього це почуття зрілих людей, які пережили вже чимало пригод на ниві закохання. Вони вибирають не серцем, а розумом. Мовляв, мені ця людина підходить, буду її любити. (У молодих теж трапляється таке: треба женитися (виходити заміж), а тут така підходяща кандидатура.)

Взагалі ж учені вважають, що любов — яка б вона не була — триває насправді один-два роки. Плюс-мінус. A потім... Потім або взагалі зникає, або переходить на рівень дружби, ніжності, прив’язаності. І тільки фатальна пристрасть, вважається, ніколи не згасає. Якщо навіть закохані не можуть бути разом, вони все одно зберігають у пам’яті образ коханого і чекають нової зустрічі терпляче — часто роками й роками. А деякі навіть примудряються вічно — до скону літ — зберігати вірність одне одному.

А ось Велика Любов (неодмінно з великих літер) ніби поза згадуваною класифікацією сердечних почуттів. Вона не належить ні до першого типу, ні до другого, ні до третього — сама по собі. І від неї не рятує ні досвід, ні склад характеру. Полонити вона може у будь-якому віці і за будь-яких обставин.

І навіть призвести — за нещасливого чи фатального розвитку подій — до згубних наслідків. Тоді вона переросте у якесь психічне захворювання (хоча, в принципі, кожна любов — це свого роду захворювання), нав’язливу ідею-фікс. Якщо вона стане запаморочною, світ тоді для таких нещасних закоханих звузиться до розмірів п’ятака!

Якщо звичайна любов триває загалом гладко — познайомились, позустрічалися, одружилися, то Велика Любов — не доведи Господи її спізнати! — зовсім інше. За Великої Любові постійно виникають між закоханими якісь перепони, що їх постійно треба переборювати, роблячи при цьому фатальні помилки, що тільки ще і ще погіршує справу. Це, зрештою, варіант Ромео і Джульєтти, який відомо, до чого призводить.

В літературі такі закохані майже ніколи не бувають довго щасливими. Хіба що в казках: і стали вони жити-поживати і добра наживати! В літературі часто як альтернатива земному щастю подається ефектна смерть в обіймах. З розрахунку, що разом вони будуть в іншому світі. А втім, письменники не люблять хепі-ендів, щасливих кінців.

Аби цікавіше було, аби твір нещасливою кінцівкою видавлював сльозу в читачів. (Особливо в молодих читачок.)

А ось психологи вважають, що Велика Любов є фундаментом для справжнього — не фатального, як у художніх творах, — щастя.

Можливо. Хоча всі три — чи скільки їх там? — видів любові ведуть до щастя. Якщо тільки