Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Вочевидь, що Марина Мнішек (а втім, вона, здається, й сама це добре розуміла) вибрала Дмитрія, незнайомого їй до того російського царевича, не серцем, не завдяки пристрасті, котрої, як за великим рахунком, то й не було, а виключно розумом. Може, й з розрахунку...

Так, так, швидше з розрахунку. Мені ця людина підходить, і я буду її любити. Він — царевич, вийшовши за нього — ось і розрахунок, — я стану царицею. А хто з жінок зможе відмовитися від такої перспективи?

Та й заміж іти вже час їй підоспів. А тут така партія! Такий жених! Цар. І ти — цариця. То хто б на її місці відмовився? Хто б знайшов у собі сили відхилити таку партію, кращої за яку — умри, а не дочекаєшся.

Та й батько наполіг. Власне, видав її за Дмитрія. Пообіцяв Дмитрію, навіть не питаючи її на те згоди. Як станеш, Дмитрію, царем, Марина твоя. Такий вибір і король схвалив. Ватикан благословив — почалася велика гра, і вона в ній опинилася як ніби дрібна фігура. Пішачок якийсь. Де вже тут відмовлятися. Здається, все королівство вимагало: йди, Марино, за російського царевича. Царицею станеш. Московію ми тоді спробуємо до своїх рук прибрати.

І вона пішла. І стала російською царицею. І їй навіть почало здаватися, що вона його любить. Дмитрія з бородавкою на носі, ближче до лівого ока.

Тому це і не була, і не могла бути Велика Любов — Боже борони! І не любов-пристрасть, не любов-дружба. Це була любов з розрахунку, яка раптом почала переростати у щось більше. Ніби у справжню любов земну. Якої вона так багла — як багне її кожна жінка. Бог з нею, з Великою Любов’ю! Була б просто... просто любов (царство вже є, корона вже її). Звичайна земна любов жінки і чоловіка. Навіть не любов-пристрасть (про фатальну і мови не може бути — цур їй пек!). Це була швидше любов-дружба. Але породжена любов’ю з розрахунку. Такою непростою виявилася у неї проста любов. Так, вона була певна тоді, коли на широкому подружньому ложі в спочивальні Великого кремлівського палацу вона лежала з ним, і обоє вони, стомлені ніччю любові, але щасливі, — відпочивали від того, що всю ніч відбувалося між ними — з їхньої згоди, з їхнього хотіння нестримного і з їхньої... любові.

Марина була задоволена і...

І навіть щаслива. З ним, з царевичем Дмитрієм, який став царем Русі.

І вірила тоді, що вона таки кохає Дмитрія, що Бог послав їй саме того, єдиного у світі білому, з ким вона не лише спізнає земне жіноче щастя, що його має спізнати кожна жінка, адже для цього вона й з’являється під сонцем, виринувши з пітьми небуття, а й утвердиться разом з ним на цій землі. (Що вона навіки увійде в історію Польщі, Росії та України — виросла ж бо на її теренах, у карпатському Самборі і звідти пішла у вічність — і про неї протягом століть напишуть чимало книг, історичних досліджень тощо, і не думала, і не гадала, і не повірила б, коли б їй хто про це сказав, — за її короткого життя, що сяйнуло білою блискавкою і згасло, залишивши незнищенний слід.)

Вона ще ніколи не відчувала ТАКОЇ щасливої втоми, як тоді в ніч з 8-го на 9 травня 1606 року, після любові, коли вони були невситимі і багли ще і ще насолод і того щастя, що зветься любов’ю... Вона кричала на найвищому злеті очманілого блаженства, кричала, вимагаючи ще і ще того божевільного, до того їй незнаного блаженства.

Він був досвідченим у любові і сповна дарував їй те, чого вона досі не знала і навіть гаразд не уявляла, що це таке — кохання чоловіка і жінки.

Осяйний серпик молодого місяця давно вже зблід за віконцем, наче розчинився у ранковому небі над Кремлем, а вони все кохалися і не знали втоми і не могли насититись — бо ж хіба буває в любові ситість?

Перед ранком вона несподівано задрімала, просто поринула в легку дрімоту, що заколихала її і понесла, наче на хвилях дивного, їй досі незнаного моря (виявляється, і такі моря є у світі людей) понесла...

Лежала голісінькою, вільготно розкинувшись на широкому подружньому ложі під балдахіном, і не відчувала сорому, хоч уперше була з чоловіком у постелі, та ще й негліже.

Поринала в легкий серпанок сну, посміхалася уві сні і щось напівсонно муркотіла, гойдаючись на хвилях до того незнаного їй моря... А коли розплющила очі, він стояв над нею і милувався її гарним молодим тілом.

— Безсоромний, — і вона млосно потягнулася, ще і ще демонструючи — в спочивальні горіли товсті свічі — своє розкішне тіло, і мала від того утіху, мружилась і звабливо й безсоромно до нього посміхалася.

— Я кохаю тебе, Маринко-графине...

— Я вже цариця, — вона знову млосно потяглася. — Але як ти мене кохаєш?

Він нахилився, підхопив її на руки і закружляв з нею по царській спочивальні, під стінами якої перегукувалася варта.

— Кохаю... Кохаю...

— Ось тепер, на твоїх руках я відчуваю, як ти мене кохаєш... А саме слово «кохаю» на мене не діє, хоч воно й красиве і таке бажане... А те, що ти зараз робиш... О-о!.. Переконує, як ти мене, як ти мене кохаєш, царю мій...

Коли вона казала останні слова, то вже лежала на ліжку, а він так старався, що широке подружнє ложе під ними раптом заскрипіло і наче захилиталося.

— О-о, як ти мене кохаєш, — шепотіла вона, припадаючи до нього усім своїм спраглим тілом.

І хай у них буде небагато таких ночей, зовсім-зовсім мало, всього лише вісім чи дев’ять, але більшого щастя вона вже