Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Що „не так”? — одноголосно спитали Кременчук і Такаманохара, теж схиляючись над обшивкою апарату.

— От сліди від пострілу, яким нас зачепили ще на Піррі. А ось — від нещодавнього влучення. Невже різниці не бачите?

Різниця була. Перші сліди являли собою оплавлені жолоби, що покраяли поверхню „Софії”. Другі — якісь кристалічні нарости, покоцькані мікроскопічними западинками. Наче жменю дрібного шпроту в них щосили жбурнули. Або великозернистого піску.

Кременчук випростався й задумливим поглядом обвів поверхню їхнього багатостраждального апарату. Ліворуч в червоному світлі каплавухового сонця, що якраз опинилось навпроти виваленої частини стіни бункеру, виродливо жолобилися рубці, отримані „Софією” на Арканарі. Вони були цілком подібні до піррянських.

— Висновок? — із цікавістю зиркнув Богдан на Зоребора.

Той розвів руками:

— Так очевидно ж. Різними типами зброї в нас влучали. На Піррі, на Сорорі, на Арканарі — один, а тут…

— Ар-р-ракі, — раптом прорипів Нкса.

Усі дещо спантеличено обернулись до крчовника.

— Ар-ракі, — повторив той. — Ця планета називається Арракі.

Кременчук з Такаманохарою перезирнулись поміж собою. Норильцєв зосереджено набурмосився.

— З чого це ти взяв, дитино? — обережно-обережно запитав Богдан. — Хто це тобі нашептів?

— Так це ж всі знають, всі. І той вітер, що мене здійняв, теж знає. Саме так він казав. Арракі ця планета називається.

— Вітер, вітер… Дар Ветер… — почухав неголену щоку Кременчук і хотів ще щось додати, але його перебив Норильцєв.

— Планета Арракі більш відома під назвою Дюна, — зненацька вичавив він і голос його став чимось схожим на рипливий голос Нкси.

Такаманохара здивовано втупилась в хлопця, а Кременчук… Кременчук зненацька відчув якесь полегшення. Наче в нього з голови брилу камінну витягли. Трохи дивним було лише те, що таке славне відчуття викликалося поновленим усвідомленням власного божевілля. Гарно, все ж таки, іноді хворим бути. Безпечно.

— Дюною, — кинув до здивованої Соньки, — ціла тобі епопея фантастична зветься. Усю її осилити я не спромігся, але фільм дивився. А написав її… Як там автора звали?… Фен… Хер…

— Френк Герберт, — похмуро нагадав Норильцєв. — В „Оріоні”… В клубі рольових ігор нашому гременецькому свого часу добрячий гурт підібрався, щоб в Дюну зіграти. Я теж було захопився, усю книгу перелопатив, але… Але відійшов потім. Чисте фентезі таки краще. Особливо наше, слов‘янське.

— Слов‘янське, слов‘янське, — передражнив його Богдан. — Трипільско-оріянське… Тьху, ти!.. Нявки-хованці, дракони-гобліни, Дюни, розумієш, війни зоряні! Однакова чортівня! Ні, щоб так, як раніше… І затишніше, і зрозуміліше. Щоб понеділок у суботу розпочинався, як у Стругацьких. Або світ Великого Кільця, як в Єфремова. Туманність Андромеди там, бранці залізних зірок… Ото ігри! На мужність, а не на цікавість. А персонажі ж які! Самий лише Дар Ветер, наприклад…

— Ви вже про нього оповідали, — похмуро, як і раніше, перервав капітана юнак.

— Оповідав. От тільки ти слухав, а не чув. А це ж та людина, на яку хочеться схожим бути! Знову ж і коренів наших, слов‘янських. Такий собі козак Мамай майбутнього, а не якийсь там мерлін-шмерлін. А тут — Дюна їм!.. Арракі, розумієш, матері її ковінька!

Такаманохара в розмову не втручалась, на роздратований вилив капітанських емоцій уваги не звертала, а зболене спостерігала за Нксою, що знічено тупцював на місці.

— Арракі, — підтвердив той останні слова Кременчука. — Бене Гессерит… Квізатц Хедерах…

— Що-о-о??? — захлинувся своїм обуренням Богдан.

Тьмяне повітря бункеру наче вітер сколихнув: „ге-е-есерит…” А пісок зарипів: „хедер-р-рах…” В Кременчука навіть дрижаки по шкірі побігли. Інші члени його екіпажу, здавалось, відчували щось подібне. Окрім одного Нкси, який раптом забубонів, по-шаманські підстрибуючи на місці:

— Думки лінькуваті, брунатний спокій… Як шкода пришелепуватих, ах, як шкода! Лінощі й лінощі з ранку до опівночі… Бутерброд сам лізе у рот…

В розпеченій тиші величезного приміщення, біля однієї зі стінок якого сиротливо зіщулилась „Софія”, розпочала зростати крижана моторошність.

— Це був час найглибших перемін, — продовжував між тим піррянин. — Союз, Бене Гессерит і Ландсраат… Головний оплот проти анархізму, головний… Молитва проти страху… Блакитна книга… Це був час найглибших перемін.

— Нкса? — спробувала було зупинити крчовника Такаманохара, але той наче не чув її.

— Помаранчева Католицька Біблія… — бубонів він, розгойдуючись з боку в бік. — Галактофізичний детермінізм… Комісія Всесвітніх Проклятих…

— Нксо, дитино, припини! Та що це з тобою? Ти що?!?

— Я? — раптом смикнувся піррянин. І оголосив: — Я є сіть в морі часу, що здатна увібрати в себе і майбутнє, і минуле. Я — рухлива мембрана, від якої не можна піти.

— Я тобі піду! Я тобі так зараз піду!.. А ну, припини!!!

— Не ліз! Не торкай хлопця!!!

— Я є тут. Тобто, я існую.

— Нксо, ріднесенький, ми бачимо, бачимо, що ти тут. Ми віримо, віримо, що ти існуєш. А ти нас бачиш? Бачиш???

— Плоть не повинна нівечити дух.

Кременчук з Такаманохарою стрибали навколо крчовника, пробуючи заспокоїти його. Один — своїм роздратуванням, друга — своєю стурбованістю. Вочевидь, ці дві різнойменні сили врівноважували одна одну і аж ніяк не впливали на піррянина. Норильцєв з якоюсь відчуженою зацікавленістю спостерігав за усіма.

Раптом він рвучко випростав руку в напрямку Нкси й гортанно прокричав:

- Іркут-ей! Соо-соо-соок!

Капітан з дівчиною перелякано обернулись до нього. Невже ж і цей!?!

— Що означає тінь, яка відображує битий шлях Божеського Визначення? — не звертаючи на них уваги, запитав Норильцєв у Нкси.

Той на хвилинку замислився, а потім прорипів вже зовсім чужим проіржавленим голосом:

— Вона попереджає про те, що символи осяяні тоді, коли їхній первісний сенс втрачений, і що підсумку усіх значень, яких можна досягти, не існує.

- Ігоре?

— Не звертайте на мене уваги. Просто я Нксу перевіряв. Як би я не був на сто відсотків впевнений в тому, що він не знайомий із