Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— То?…

— …то сказав би, що він на пам‘ять знає усю „Дюну”. Так і сипле термінами звідти.

Піррянин, нарешті, заспокоївся і знову завмер не віддалік від дивних слідів, залишених на обшивці „Софії” зброєю чорних кіллерів, застосування якої ставало вже звичним для землян. От тільки типи зброї чомусь стали різними. Кременчукові знову здалося, що на нього з усіх кутків бункера дивляться мільйони холодних павучих очей. По тому, як Зоребор з Такаманохарою раптом теж розпочали роззиратися по боках, можна було зрозуміти, що й вони теж відчувають щось подібне.

— Гаразд, — мерзлякувато пересмикнув плечима Богдан, — обдивились, послухали, перевірили, що аж ніяких серйозних пошкоджень на корпусі немає, треба й честь знати… Пішли до середини… Треба з двигунами тепер розібратись: чого це вони скисли? Тут Такаманохарі й карти в руки. А ти, Ігоре, за Нксою подивись. Не знаю, де він „Дюни” начитався, але те, що перелякався хлопець вкрай, то це точно. І ще… Про всяк випадок, усі чергувати будемо, аби жодна зараза в полі зору неочікувано не з‘явилася. Зоребор — перший.

— Капітане, а ви не вважаєте, що це й насправді може бути Дюна? Тобто, Арракі?

— Ага, Арракі… І вигаданий Пірр — Пірром був, і Сорора — Соророю, і Арканар… — Богдан осікся, боячись нагадувати хлопцеві про Румату. — Дюна, розумієш! Арракі!.. Знову про бібліотеку космічну гроші! — Богдан старанно оминав напад чергового божевілля. — І взагалі, ти що, не пам‘ятаєш?! Там же бедуїни оті вільні були, черв‘яки піщані, спайс-меланж, інтриги усілякі дворцові. А тут… Жодного тобі життя.

— А двійники звідки? — встряла таки Сонька.

— Та й та Дюна, — наче не чуючи її та погоджуючись з Кременчуком, хитнув головою Норильцєв, — була розташована в системі Канопуса. Схожа ця зірка на Канопус? — запитав він невідь в кого, дивлячись на те, як у проламі за обрій сідає величезне капловухе світило.

— Це в тебе спитати треба, — пирхнув капітан. — Чи он у Такаманохари. Це ж ви у нас астрономи-теоретики. Я більше практик. І от, як практик, кажу вам: а, ну, хутко — двигуни лагодити! Бо ще двійко вихорів здійметься — нас тут назавжди засипле-поховає. І допомоги трикутної в цьому не знадобиться.

— Бі-ла кайфа! — ледь насмішкувато кинув Норильцєв.

— Чого? — визвірився Кременчук. — Який такий кайф? Я тобі покайфую зараз!

— Спокійно, капітане. Це — по-дюнівські „амінь”. Тобто, подальше не потребує тлумачення.

Кайфувати було ніколи. Опісля того, як встановили графік чергування, усі, окрім крчовника, розбрелись по „Софії”, поступово приводячи апарат до ладу і лише зрідка збираючись докупи в центральній рубці. Але на тривалий час збиратися не виходило. Ось і зараз…

— Ти, капітане, піди, мабуть, сьомий трубопровід перевір. Он він на моніторі зеленим висвітився.

— Одначе, хто в нас командир?! Ти чи я? — пробурмотів Кременчук, важко здіймаючись з крісла.

— Ти, ти, — миролюбно озвалася Сонька. — Але ж я краще за тебе усю цю систему вивчила. Мені лиш би усю загальну картину бачити. А її лише тут, в рубці, добре видно.

— Гаразд, гаразд, не виправдовуйся. Що там Норильцєв?

— Плазмові вентилі продуває.

— Нкса так і не допомагає?

— Ні. Спасибі за те, що хоч іноді за оточенням „Софії” спостерігає. А так сидіть у каюті та бурмоче щось про „квізатц хедерах” та „бене гессерит”. Що це таке, до речі, роз‘яснить мені хтось, нарешті, чи ні?

Кременчук зупинився вже на порозі рубки.

— Гессерит?… Н-ну… Я точно не пам‘ятаю. Нехай краще Зоребор тобі це розтлумачить. Але… Але, здається, було це щось на кшталт релігійного ордену. Жіночого, чи що. І хотіли ті жіночки істоту незнищенну вивести — квізатц хедераха, якому підвладні будуть і час, і простір. Це так, по простому. Мракобісся, одним словом.

Уважно слухаючи Кременчука, Сонька перемкнула екрани, на одному з яких з‘явився Норильцєв, що зосереджено вовтузився біля плазмового причандалля.

— О! — помітив його й Богдан. — Я ж кажу: краще в нього розпитай. Він теж, хоч і молодий, а мракобіс вже ще той. Трипілля-Гіперборея… Тьху!.. Фентезі йому в печінку!

— А отой Дар Ветер, про якого ти казав, він не мракобіс? З релігійної точки зору?

Відповіддю Такаманохарі була мовчанка. Вона кинула швидкий погляд через плече: капітана в рубці вже не було. Наче в повітрі людина розчинилась.

Сонька зітхнула й перемикнула ще одну групу екранів. На одному з них була видна широка камуфляжна спина капітана, що вузьким коридором простував до одного з найвіддаленіших закутків „Софії”, через який проходив сьомий трубопровід. Можна було, звісно, окликнути його, посварити за неввічливе ставлення до цікавої дівчини, але ця дівчина лише махнула рукою та й перевела погляд на екран з Норильцєвим.

Той якраз, змахнувши з лобу крапелини поту, повертав до неї своє, дуже змарніле останнім часом, обличчя.

— Соню, ви мене чуєте? — плеснулося в мікрофонах.

- І чую, і бачу. Що там таке?

— Мені здається, що тутечки прийдеться перемичку ставити. Але одному незручно. А де капітан?

— Капітан до трубопроводів пішов. Зараз я до тебе заскочу.

Кременчук на екрані зникав за рогом коридору, чия дуга в тому місці різко звертала праворуч.

— Ага, заскочте, заскочте. Тільки по дорозі й до комірчини заскочте, де ваші акумулятори стоять. Дроту візьміть метра зо два.

— Нема проблем, зараз буду.

Сонька легко вислизнула з затишних обіймів крісла і посунула в напрямку, протилежному тому, в якому пішов капітан. За пару хвилин вона вже відчиняла сріблясті двері того невеличкого приміщення, яке спочатку вона сама, а потім і Вільні Лялькарі з подачі Нкси перетворили на склад. В складі було темно й чомусь тривожно. Такаманохара до межі відчинила двері, вмикаючи тим самим автоматику освітлення і… І здригнулася від несподіванки.

Спиною до неї завмер чолов‘яга в камуфляжному комбінезоні, що до того порсався біля купи навалених дротів.