Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

У ніч з 13 на 14 грудня 1918 року почався загальний штурм Києва військами Петлюри. Війська, вірні гетьману, вже становили 3–3,5 тисячі багнетів і шабель при 43 гарматах і 103 кулеметах, петлюрівців було вдесятеро більше. Одночасно зі штурмом у Києві спалахнуло повстання, і кілька сотень повсталих захопили робітничі околиці столиці, «Арсенал», урядові установи, військове міністерство. Загони повсталих складались із місцевих українських соціалістів, боротьбистів, більшовиків і членів єврейських соціалістичних партій.

Ранком 14 грудня до Києва з боку Поста-Волинського ввірвалися авангардні частини Січових стрільців, що приблизно опівдні підійшли до Київського вокзалу. Ранком 14 грудня спостерігалася хаотична втеча кількох тисяч дружинників з фронтових позицій. «Нетверезі полковники» просто розбіглися, зірвавши погони та переодягнувшись у цивільне, а офіцерів-дружинників було дезінформовано звістками про домовленість з петлюрівцями про організоване відправлення офіцерів на Дон. Більше тисячі офіцерів відступило з фронту до Київського вокзалу, де був останній вузол оборони міста. Від вокзалу, кинувши зброю та зірвавши погони, колона офіцерів рушила до Педагогічного музею, де вони очікували «почесної капітуляції», але там їх чекав арешт.

Михайло Булгаков та Роман Ґуль у грудні 1918-го воювали у складі офіцерських дружин і безуспішно намагалися захистити «не симпатичний» їм уряд гетьмана Скоропадського.

Близько 12.00 у палац Скоропадського прибула делегація помірних українських і земських діячів з метою вмовити гетьмана припинити кровопролиття у Києві. Коли Скоропадський почав з ними радитися, делегати запропонували негайне зречення…

О 13.30 командування гетьманців наказало військам залишити позиції й розійтися. Тоді ж Скоропадський підписав маніфест, уже підготовлений українською делегацією, про зречення від влади і виїхав зі свого палацу у невідомому напрямку.

«Я, Гетьман всієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усі зусилля, щоб вивести край з того важкого становища, у якому він перебуває. Бог не дав мені сил упоратися із цим завданням, і нині я, беручи до уваги умови, які склалися, і керуючись винятково добром України, відмовляюся від влади.

Павло Скоропадський» Невідомо, чому Павло Скоропадський у своїх «Споминах» описує зовсім інші події останніх годин влади. Чому гетьман по-іншому висвітлює «процес» свого зречення? Прислухаємося до гетьманської «легенди»:

«У цей час прийшов до мене Берхем (гетьман не представляє цю людину. — В . С.). — «Що ж Ви чекаєте, адже Ви загинете!» — «Так мені нікуди йти». — «Йдіть до мене». Я рішуче не хотів йти до нього й відмовився. Мені ще хотілося піти до Долгорукова… Приїхавши до Долгорукова, я побачив, що біля самого будинку стоїть гармата, яку заряджають, і стоять кілька офіцерів його штабу, що, зізнаюся, були мені ненависні. Я не хотів із цими панами вступати у необхідну для перепустки розмову і наказав Данковському взяти мене до себе на квартиру. Приїхавши туди, він мені заявив, що довго тут залишатися не можна, тому що господарі його мене, напевно, видадуть. Гадали, гадали, куди поїхати, і я вирішив, що найкраще до турецького посланника. Я поїхав до останнього, а Данковському наказав поїхати до Долгорукова і передати йому, що, якщо потрібно, я зараз приїду.

Ахмед Мухтар-Бей мешкав у готелі «Палас» у двох, кімнатах… У цей час приїхали, довідавшись про моє місцеперебування, кілька вірних офіцерів, які мені повідомили зовсім безвідрадну картину, що у сутності все вже закінчено, але що місцями ще б’ються. Данковський повернувся і повідомив, що Долгорукову про мене доповіли, але Долгоруков нічого йому не відповів. Данковський теж підтвердив, що всякий опір зламаний. Я усвідомлював, що все пропало. У мене було тяжко на душі. Я думав, чи повинен я все-таки відмовитися від влади, чи не треба цього робити… написав відразу на місці своє зречення від влади. А потім наказав начальнику штабу здати документ полковнику Удовиченку. Офіцер повіз ці два папери (чому два, коли мова йшла тільки про зречення? — В. С.) до штабу Долгорукова. Це приблизно було біля другої години дня, але штабу Долгорукова вже не було, він розсіявся, і там уже примощувався штаб Директорії. У мого офіцера відібрали папери, і він ледве зумів уникнути арешту…»

Далі Павло Петрович уже не хоче писати… Про подальші події 14 грудня у «Споминах» він більше не згадує. Втім, залишаються важливі питання. Коли і де гетьман підписав своє зречення, що він робив після 14.00, де переховувався? Чому в історичній літературі вказується, що Скоропадський підписав зречення у своєму будинку, а сам він твердить, що зробив це у готелі «Палас»? Чому Дмитро Дорошенко, що спирався на «Спомини» Скоропадського, пише вже у 1925 році (тоді Дорошенко був відданим прихильником гетьмана) у своїй «Історії», що «гетьман покинув о другій годині свій палац»?

На нашу думку, в цьому є якась таємниця. Можливо, Скоропадський не хотів визнавати того факту, що зранку 14 грудня зустрічався він не з просто «українськими діячами», а з впливовим лідером петлюрівського табору, а можливо, із самим Симоном Петлюрою. На цій зустрічі гетьман передав Директорії залишки державної скарбниці й дістав гарантії вільного виїзду з України до Європи для себе і для своєї дружини (діти Скоропадського за кілька тижнів до цього залишили Київ).

Не зовсім вірно змальовує Булгаков у «Днях Турбіних» дії Скоропадського вранці 14 грудня та кількість петлюрівців, що наступали на Київ. Максимальне число наступаючих на Київ було 30–35 тисяч (загальне число армії Директорії по Україні не перевищувало 100 тисяч бійців), у той час як Олексій Турбін лякає юнкерів двохсоттисячною армією Петлюри. От що він розповів юнкерам, які збиралися захищати гетьманат, вранці 14 грудня:

« Олексій: Гетьмана? Відмінно! Сьогодні о третій годині ранку гетьман кинув напризволяще армію, втік, переодягтись німецьким офіцером, у німецькому поїзді до Німеччини. Так що, у той час як поручик збирається захищати його, його давно вже немає.

Юнкери: У Берлін! Про що він говорить?! Не хочемо слухати! (Гул. У вікнах світанок.)

Олексій: Але цього мало. Одночасно з цією каналією втекла у тім же напрямку інша каналія, його сіятельство командуючий