Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

Юнкери: Бути не може! Бути не може цього! Це неправда!

Олексій: Хто крикнув «неправда»? Хто крикнув «неправда»? Я щойно зі штабу. Я перевірив усі ці відомості. Я відповідаю за кожне моє слово! Отже… От ми, нас двісті чоловік. А там — Петлюра. Так що я говорю — не там, а тут. Друзі мої, його кіннота на околицях міста! У нього двохсоттисячна армія, а в нас на місці ми, чотири піхотних дружини та три батареї…»

О 15.00 з’явився ще один документ, підписаний уже урядом гетьмана, в якому міністри повідомляли про те, що, «обговоривши пропозицію Директорії, Рада міністрів ухвалила: скласти із себе повноваження та передати владу Директорії». Рада міністрів відновлювала роботу розпущеної Київської міської Думи і передала Думі повноваження на управління Києвом. Рада міністрів направила делегацію до Петлюри з проханням дозволити офіцерам переїзд на Дон.

До 16.00 стрільці захопили залізничний вокзал Києва, наблизилися до Хрещатика. Вони не зустрічали ніякого опору ворога… У той же час повстанці отамана Зеленого, що наступали від Голосієва, прорвалися у центр Києва, де в районі Бессарабки їх зупинив кулеметний вогонь гетьманців.

О 20.00 14 грудня весь Київ опинився в руках Директорії. Наступного дня відбувся парадний вхід частин Облогового корпусу до Києва. Із цього часу і до 19 грудня вся повнота влади у Києві була передана командиру Січових стрільців коменданту Києва Коновальцю та Київському Тимчасовому ревкому на чолі з Володимиром Чеховським.

15 грудня 1918 року у вечірніх випусках київських газет було надруковано, що «сьогодні о 12 з пол. години на своїй квартирі був заарештований колишній голова Ради міністрів С. М. Гербель». Гербель був ув’язнений до Лук’я-нівської тюрми, але на початку лютого 1919 року за наказом Петлюри його звільнили і він без перешкод переїхав до Одеси, в якій панувала білогвардійська влада. 1919 року Гербеля вже зустрічали в армії Денікіна, де він дістав важливу посаду головноуповноваженого у харчових справах.

Якийсь час Скоропадський ховався у Києві. Петлюра знав про місце його перебування, однак не видав його, бо був зв’язаний масонською клятвою. Через кілька днів Петлюра дозволив Скоропадському інкогніто виїхати з Києва до Німеччини.

Лідери Директорії звинуватили Скоропадського у тому, що він утік з України, прихопивши з собою всю державну скарбницю, але це викликає питання. Чи випустили б його з Києва з цією скарбницею? Історик І. Нагаєвський пише: «Гетьман передав Директорії державну скарбницю в три більйони карбованців. Залишаючи Київ, Директорія віддала наказ зібрати всі гроші, цінні папери, депозити всіх київських банків. За наказом міністра фінансів Бориса Мартоса з Києва було вивезене все золото, срібло, платина, перли з ювелірних магазинів». Дуже прихильний до гетьмана Нагаєвський стверджує, що частину зарубіжної валюти Мартос розмістив у берлінські та віденські банки, решту забрали різні місії (їх було близько семи десятків) за кордон. А золото, срібло, платину і перли згодом забрав головний отаман Петлюра. Дещо він роздав партіям: ЦК УСДРП отримав 5 мільйонів німецьких марок і тримав їх у Берліні; ЦК УПРС — 18 мільйонів німецьких марок — у віденських банках».

Тільки 17 грудня Директорія підготувала документ про оголошення Скоропадського «поза законом», про конфіскацію всього майна гетьмана. А 18 грудня у київських газетах була вміщена стаття «Під суд!», у якій пропонувалося віддати під карний суд гетьманських міністрів та інших гетьманських «слуг». Про урядовців Скоропадського було сказано, що вони «…узурпатори влади, не тільки реакціонери, але й самі справжні шантажисти, злодії та ґвалтівники. Злодій сидів на злодії, і шантажист допомагав насильникові: сім з половиною місяців вони просто розпродавали народне добро, цинічно й одверто спекулювали, брехали й ховали правду від громадянства й перепиняли катівськими засобами всякі спроби вивести їх на чисту воду».

I. Колишній гетьман Павло Скоропадський має судитися за: 1) потурання злочинній діяльності своїх міністрів; 2) за умисне руйнування військової сили держави; 3) за одцачу німцям і спекулянтам державного майна; 4) за організацію влітку цього року провокаційного повстання «отамана» Павловського у Звенигородськім повіті проти себе самого й панів для того, щоб ліквідацією повстання скріпити гетьманську владу.

II. Колишній міністр закордонних справ, міністр освіти, заступник прем’єра й президент Сенату Микола Василенко — за те, що: 1) бувши членом Генерального суду Української Республіки, брав участь у змові проти цеї Республіки разом із російськими чорносотенцями й німецькими офіцерами; 2) брав участь й завідомо сприяв розкраданню добра держави, що виявилось у часи його прем’єрства в діяльності міністрів Рогози, Ржепецького й Гутника.

III. Прем’єр-міністр Федір Лизогуб — за те, що: 1) з його відома провадилися по міністерствах спекуляція й грабіж народного добра; 2) дозволяв і сприяв німцям перейти межі договорів між Німеччиною та Україною на користь німцям.

IV. Військовий міністр Рогоза — за те, що: 1) витративши більше мільярда карбованців на організацію українського війська, поблажливо дивився на розкрадання цього мільярда без організації війська; 2) передавав військове майно явно спекулятивним Південній, Північній і Астраханській арміям, котрі ніби складалися для боротьби з більшовиками, а на ділі розтрачували й розпродували військове майно в Києві; 3) умисне розгонив і провокував на розклад військові організації «синіх жупанів», «сірих жупанів» та інші з тим, щоб Україна не мала свого війська.

Січові стрільці заарештували деяких гетьманських генералів і міністрів (Гербеля, Ржепецького, Рейнбота) і «уклали» їх під домашній арешт у шикарному готелі «Версаль» у центрі Києва, а вже потім запроторили деяких міністрів до в’язниці. Стрільці шукали міністра Кістяковського, що, за інформацією, заховався у Печерській лаврі, але так і не знайшли. Сахно-Устимович, Воронович та Келлер були вбиті повстанцями… У грудні 1918-го стався арешт митрополита Антонія, архієпископа Євлогія, єпископа Никодима. Директорія оголосила амністію всім політичним в’язням гетьманського режиму (включаючи більшовиків), але підтвердила необхідність арештів гетьманських урядовців та офіцерів-дружинників, провела обшук у центральному офісі «Протофісу». Французькі переговорники вимагали звільнення з-під варти православних ієрархів, міністрів Гербеля, Рейнбота і Ржепецького, а також барона Унгерна.

Близько 3 тисяч захисників гетьмана, переважно офіцерів, утримувалися під арештом у будинку Педагогічного музею у Києві. Через тиждень частина арештованих була звільнена на поруки, викуплена родичами