Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Слово після страти 📚 - Українською

Читати книгу - "Слово після страти"

1 088
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Слово після страти" автора Вадим Григорович Бойко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 94 95 96 ... 136
Перейти на сторінку:
На підлозі розстелили сіно і валялися в ньому, наче в барлозі. На Жорине запитання, де його мати, румуни відповіли, що до них побували тут німці, а де пройдуть німці, там румунам робити нічого.

Німецько-румунські окупанти щодня влаштовували в Одесі облави, сотнями розстрілювали радянських патріотів. Місто стало непривітним, чужим. Жора вирішив будь-що розшукати матір. Та спершу треба було десь влаштуватися, знайти знайомих. Несподівано на вулиці він зустрів колишнього сусіда по квартирі — вірменина Арташеса. Старий був у брудному лахмітті, страшенно виснажений. До війни він працював рибалкою і не раз, бувало, частував Жору смачною рибою. Зараз Арташес розплакався і кілька хвилин не міг вимовити й слова. Жора віддав йому хліб, що мав із собою, і спитав про матір.

— А хіба ти не знаєш? — здивувався» старий. — Тільки як тобі сказати?.. — Він похнюпився, для чогось насунув шапку на очі і глухим голосом мовив: — Немає її… звірюки хапали всіх підряд… забрали і твою матір разом з євреями…

У Жори потемніло в очах, чорним став увесь світ, і власне життя здавалося безглуздим, нікому не потрібним. Не пам'ятав, як розлучився із старим вірменином і пішов, куди очі бачать. Потім ніяк не міг зрозуміти, чому він опинився біля будиночка свого шкільного товариша Гриші Воробйова.

Гриша явно не чекав цієї зустрічі і спершу розгубився. Затим запросив Жору до хати. Там його зустріла опасиста низенька жінка.

— Кого це ти, сину, ведеш проти ночі? — роздратовано спитала вона.

— Та це ж Георгій, вчився зі мною…

— Нікого я не знаю і знати не хочу. Не такий тепер час, щоб гостей водити.

У хаті смачно пахло борщем і свіжоспеченими пирогами. Але Жору не спитали, чи хоче він їсти.

Жора, не кажучи й слова, пішов з хати. Потім шкодував за свій вчинок: люди могли подумати, що він викаже їх німцям. І як же він здивувався, коли після чергової облави групу одеситів, у якій був і Жора, конвоювали на вокзал поліцаї, а серед них батько й син Воробйови! Хотілося впасти на брук і ревти, щоб почула вся Одеса…

Їх, наче худобу, в закритих вагонах привезли в Німеччину. Там Жора потрапив на вугільну шахту в Лотарінгію. Працював разом з французькими військовополоненими, за кілька місяців вивчив французьку мову. Вступив до підпільної організації, допомагав готувати втечі радянських і французьких військовополонених. Коли гестапо натрапило на їхній слід, утік на початку літа 1943 року. Досконале знання німецької мови допомогло йому добратися аж до Бреслау. Неподалік цього міста його все ж схопили і відправили в звичайний ост-лагер, в'язні якого працювали на цементному заводі десь поблизу Свентаховіц.

26 липня Жора втік із цього табору, але через добу його спіймали і відправили в тюрму міста Бреслау, а звідти привезли в Освенцім, на «дожиттєве перевиховання», як полюбляв він говорити.

У всіх тюрмах і таборах, де побував Жора, він зустрічав людей різних національностей і міг задовольнити свою невситиму пристрасть до вивчення чужих мов, запам'ятовував їхні пісні.

Ні в Освенцімі, ні потім у мене не було причин розчаровуватися в Жорі. Дивовижною, незвичайною людиною був Георгій Трембіцький. При всій своїй доброті і делікатності, прн всій своїй романтичності він блискавично змінювався і, де треба, ставав твердим, принциповим, непримиренним. А йому ж було тільки двадцять років!

Жору можна було любити за самі пісні. Завжди веселий, бадьорий, життєрадісний, він не давав сумувати і впадати у відчай іншим. А бувало, сяде, задумається, тоді погляд його карих очей стає відсутній, в думках він шугав бозна-де.

— Що з тобою? — питаю його.

— Розумієш, мене всюди переслідують скорботні материні очі, сповнені невимовної туги. З цим я нічого не можу вдіяти…

Він ненавидів будь-яку тиранію, мучився тим, що нічого не зробив для розгрому фашизму.

— Нам треба не сумувати, а сталити свої серця, гострити розум, — не раз, бувало, казав Жора. — Надто багато горя навколо нас, а ми ще такі боязкі, нерішучі і живемо одним бажанням: вирватись на волю. А є ж благородніша мета: об'єднати цих нещасних, повести їх у бій. Треба бути сильним, бо слабкий нічого не може дати ближньому.

Якщо Жору, бувало, хвалили, він досадливо одмахувався: «Перестаньте. Мене нудить од цього». Таким був мій новий друг.


13

Минали дні, задушливі, одноманітні, як смугасті гефтлінги в цьому кам'яному морі людських страждань. Завдяки друзям я потроху оклигував. Майже цілими днями валявся на нарах, спав або слухав нескінченні розповіді й пісні Жори.

Мученицьке життя в'язнів карантинного блока 2-А ішло своєю чергою: шикування, аппелі, дикунська муштра на майданчику перед блоком і заняття «спортом» на зразок «спортивних змагань», які влаштовувалися в Мисловіцькому таборі, показові екзекуції перед строєм і таємні мордування та вбивства у туалетній кімнаті. І хоча нас із Жорою завдяки протекції штубового й Вацека не ганяли на «спортивні заняття» та всілякі муштри, крім, певна річ, аппелів, ми відчували себе незатишно, бо табір є табором і будь-якої хвилини можна було чекати лиха. Заступництво за нас штубового й Вацека надто дорого коштувало підпільникам. А крім того, Жора щовечора повинен був розважати цих покидьків концертами. Однак благополуччя, куплене такою дорогою ціною, було ненадійне, хистке і навіть небезпечне. У цьому ми не раз переконувалися.

Одного разу вдень ми з Жорою лежали на нарах. Зненацька до шлафзали зайшов Ауфмейєр з двома есесівцями й Паулем. Вони про щось голосно розмовляли, і ми ледве встигли чкурнути під нари. Наше щастя, що нас не помітили. «Кантуйтеся, — казав нам штубовий Зінгер, — та якщо попадетесь на очі начальству, я своєї голови підставляти не буду».

1 ... 94 95 96 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слово після страти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слово після страти"