Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

його далі ще два дні й дві ночі. Протягом цих п’яних поминок Лецвіт багато розмовляв, і часто його уважно слухали. По домівках художники розійшлися все ще схвильовані. Вони не запам’ятали жодного його слова, але пригадували, що він говорив дуже красномовно, вишукано, схвильовано й натхненно. А через кілька днів четверо монмартрських художників, які справляли з Жирафою поминки, намалювали свої перші поживні картини. Історики тепер сперечаються: чи то не Лецвітове красномовство відіграло в цій події вирішальну роль? Жирафині друзі в цьому впевнені. Але з другого боку, те, що невдовзі такі самі обдаровання заявили про себе не тільки на Монмартрі, а й серед художників, які не мали до Лецвіта відношення, завжди даватиме привід для сумнівів. «Воно вже витало в повітрі…» — кажуть люди помірковані, які полюбляють більше констатувати, ніж пояснювати. Не минуло й року, і понад п’ятдесят художників, самі того не бажаючи, також досягли такого розквіту, Що їхній живопис став поживним. Невдовзі з’явилося стільки таких картин, що чорний ринок прогорів. Ціни на них стали звичайні, і в усій Франції кожен тепер міг поласувати ними досхочу. Той широкий напрям «дійового» мистецтва, як його почали називати, не обмежився самим живописом. З’явилися «дійові» скульптори. Їхні твори додавали людям сили і робили їх стрункими, позбавляли від черевця тих, хто голубив їх рукою чи поглядом. «Дійова» музика стимулювала запал у роботі й примушувала працювати потужні механізми, які не потребували більше іншого живлення. Як і слід було сподіватися, література теж не пасла задніх. Декотрі поети друкували такі палкі вірші, що вони опалювали п’ятикімнатні помешкання разом з кухнею і туалетом. Інші повернули французам смак до свободи й правдолюбства. Були й такі письменники, поети і романісти, твори яких навіювали міцний, живлющий сон. Весь народ, звільнений від найпохмуріших своїх турбот, відродився до життя й вічної молодості, він працював, радів, співав.

Нові представники «дійового» мистецтва не дозволили, однак, щоб світ забув ім’я Лецвіта. Тепер його всюди вшановували нарівні з найвидатнішими діячами минулого. Для французьких митців, як і для зарубіжних, художник з вулиці Святого Вінсента був основоположником, молодим проводирем, що на нього першого зійшла «дійова» благодать. З відкритим серцем вітав він суперників і щиро зрадів, коли Пуар’є кінець кінцем також приєднався до поживного напряму. Хоча, правду кажучи, живопис Пуар’є ніколи не давав тривкого обіду. Його полотна були просто приємним десертом, коржиками, цукатами, збитими вершками. Друзі не загаялись відзначити його приєднання до «дійового» мистецтва. На цій вечірці Жирафа й закохалася в Елевтера Луебе, видатного «дійового» поета з вулиці Абревуар, з яким через два тижні й одружилася. Елевтер був чоловік шістдесяти років, рідкісного польоту думки й напрочуд суворих звичаїв. Змушена стати відданою дружиною, Жирафа урочисто відмовилася від товаришів, від гулянок та міцних напоїв. Вона більше ніколи не виставляла напоказ своїх хлопчачих грудей. На жаль, Елевтер писав вірші настільки «дійові», що в домі стояла задушлива спекота. Навіть при відчинених вікнах у молодят пашіло в грудях. А тоді поет запив, і Жирафа знову стала тинятися від пивнички до пивнички, вихиляти склянку за склянкою і блукати вулицями Монмартру в обнімку з друзями, волаючи в ніч: «Елевтере, де ти, старий кнуряко?!» Ніч мовчала, вулиці вели до пивнички. Елевтер складав жагучі поеми, художники малювали жагучі пейзажі, але найкращими залишалися все ж картини Лецвіта.

Отак почалося те раювання, яке тепер нам здається дуже природним, і часом ми навіть забуваємо про гіркі дні чорного ринку, про анархію, корупцію, картки на харчі, про втому, розпач, про часи, які, хоч і зовсім недавно, на щастя, минули.

Габріель Гарсія Маркес [58]
КОХАННЯ ПІД ЧАС ХОЛЕРИ
Роман

З іспанської переклав Віктор Шовкун[59]

Цей край іде у далеч незбагненну,

І тут живе богиня у вінку.

Леандро ДІАС

І

Це було неминуче: запах гіркого мигдалю завжди нагадував йому про нещасливе кохання. А відчув той запах доктор Хувенал Урбіно, тільки-но увійшов у дім, ще огорнутий сутінню, куди його терміново викликали заради справи, одної з тих, які для нього вже давно перестали бути терміновими. Політичний емігрант з Антільських островів Херемія де Сент-Амур, інвалід війни, дитячий фотограф і його вельми поблажливий суперник у шахах знайшов собі порятунок від мук пам’яті, надихавшись випарів ціаністого золота.

Свого вже мертвого приятеля доктор Урбіно побачив на похідному розкладному ліжку, де він спав завжди; Херемія де Сент-Амур лежав прикритий плащем, а біля ліжка стояв табурет, і на ньому кювета, використана як посудина для випаровування отрути. На підлозі, витягшись, лежав труп великого дога з білими грудьми,