Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

години ми слухали концерт кобзарів, яких заради нас, учасників злету, спеціально привезли з Києва. Після концерту оголосили, що останнє заняття триватиме лише годину, а по обіді в актовому залі керівники секцій підведуть підсумки — і професійні декламатори зі сцени прочитають усім присутнім саме ті твори, які виявилися в кожній секції найкращими. Коли зібралася наша група, ніхто вже й не сподівався, що виступатиму — злякалася вчора, боятимуся й нині. Але я нахабно підняла руку.

— Так, так, — приязно посміхнувся керівник секції. — Я не забув, що тільки ти одна не читала своїх віршів.

Відколи пам’ятаю Миколу Карпенка — завжди згадую його добру посмішку і приязне підбадьорювання. Через багато років у мемуарах відомої поетеси я ще з болем і гіркотою прочитаю іронічний рядок, що Микола Іванович ніяк не міг наситити свого постійного голоду в письменницькому кафе «Еней». Може, так було й насправді. Тільки ці рядки вдарили мене навідліг. Микола Карпенко ледве вижив у 1933 році, в часи репресій заарештували його батька, померла мати, й уся багатодітна сім’я залишилася на повному утриманні старшого сина, якого в перші дні нападу Гітлера на СРСР забрали на війну. «Не міг наїстися», еге ж! Мати мого другого чоловіка, яка дитиною ледве вижила в блокадному Ленінграді, на схилі життя ховала шматочки хліба по кишенях, у матраці, напірнику, запихала сухарики в усі шухляди й найменші закутки квартири. Ні умовляння, ні дорікання не допомагали! Хліб далі зникав зі столу, щоб згодом несподівано знайтися у цілком непідходящих для нього місцях, нарізаним на маленькі шматочки і дбайливо висушеним. І це було аж ніяк не смішно, а навпаки — дуже страшно.

— Виходь сюди. Скільки віршів читатимеш?

— Один, — ледве вимовила я й відразу почала:

Зелене око очерету, Пташине око, відпочинь. Судилось селезневі вмерти Якраз сьогодні, уночі. Отак, без пострілу, упасти, Не відлетіти, як торік. Зелене око, це вже щастя: Пташиний вік прожити — вік! А то — хто зна… Важка планета Від куль, ненависті і зла. Зелене око очерету. Пташа мале. Сльоза мала.

— Ого! — тільки й спромоглася сказати Таїсія Владиславівна. Аудиторія ж нестерпно мовчала, тільки Микола Карпенко, ковтнувши тугий клубок, що чомусь застяг у горлі, ледве вимовив:

— Ще.

— Вірш без назви. Але я не знаю, чи варто?

— Читай! — голосно крикнула Таїсія Владиславівна. — Після того, що ми почули, слабеньких віршів у тебе просто бути не може!

— Цей також без назви:

Прийшла у ліс жорстокість із рушницею І, зачаївшись тихо біля пня, Убила на світанку оленицю, Мале посиротила оленя. Воно тремтіло в росяній травиці, Такій твердій, холодній, наче лід, І вже саме чомусь пішло за вбивцею Аж до його гембльованих воріт. А вбивця хвіртку взяв тоді на засуви — Забилися у ньому страх і злість. Лиш плакав хлопчик в хаті: — Тату, нащо ви? Не проганяйте оленятко в ліс!.. Чи враження були такими сильними, Чи був уже таким великим гріх: Щоночі снились батькові і синові Сліди маленьких оленячих ніг. Сліди зникали у траві негадано І появлялись на сипкій горі: На ранок сина приводили д’хаті, А батька — в сутичі та мочарі. І перед тим, як мав будильник дзенькнути (Уже скрипіло в ньому коліща), І син, і батько бачили, як в дзеркалі, Себе у оленяткових очах.

Аплодисменти лунали довго й голосно, а Володимир Романович, вибравшись на середину, лише повторював:

— Поет між нами! Поет між нами! Так Михайло Коцюбинський колись мовив про юного Тичину. Так сьогодні кажу я. Впевнено, з гордістю кажу!

— Так, це найкращі вірші з усіх тут прочитаних, — погодився Микола Карпенко. — Найкращі! Чи хтось має іншу думку?

— А давайте гуртом проголосуємо, — запропонувала Таїсія Владиславівна, — щоб потім ніхто не розносив пліток, що вибір кращого поета було зроблено упереджено. Хто визнає те, що Ольжині вірші найталановитіші, — підніміть руки!

Ліс рук зринув догори. Ніхто не утримався, не проголосував проти, лише Володимир Романович ще довго допитувався:

— Коли ти це написала? Чому мені не показувала? У твоїй декламації вони, ясна річ, прозвучали так собі, — але побачиш, як пролунають, коли їх прочитає професійний читець! Ти мене здивувала! Навіть вразила! Я й не здогадувався, що маю біля себе такого самородка! Молодчинка!

Мене змусили каліграфічно переписати власні поезії й віддати аркуші Миколі Івановичу. Потім ми пішли пакувати речі, бо ввечері всі вже роз’їжджалися. Та після обіду біля дверей актового залу зчинилася тиснява: комсомольці довго й уважно перевіряли наші посвідчення й паспорти. Якась красива молода жінка з пишним світлим хвилястим волоссям не на жарт кресалася з перевіряючими.

— Я — Ліна Костенко, — показувала свій письменницький квиток невблаганному комсомольському працівникові. — Член Спілки письменників СРСР, тому маю повне право послухати молодих!

— Пред’явіть перепустку!

— Я — Ліна Костенко!

— Нам дана строга вказівка: пропускати в зал тільки за перепустками!

— Я