Читати книгу - "Таємниці розкриває санскрит, Степан Іванович Наливайко"

Ще вищим був шлюб арша, коли батько нареченої отримував від жениха пару-другу корів для жертвоприносин. Проте обумовлювалося, що це дарування — виключно задля жертвоприношення. «Якщо родичі не привласнюють винагороди за когось, то це не продаж, — пояснює «Манусмріті», — це тільки свiдчення поваги й прихильності до дівчини». Шлюб арша переважав у жрецьких родинах, як визначений давнiми мудрецями-ріші, через що й назва шлюбу.

Вищим від шлюбу арша вважався шлюб дайва — «божественний», коли батько віддавав дочку з прикрасами жерцеві за жертвоприносини, бо дарування дочки робилося задля пожертви богам. Дарування дівчини в дружини за виявленi послуги згадують уже давні джерела, проте насправді це був не <260> шлюб, а спiвжиття. Він побутував здебільшого в трьох вищих станів — брахманів, кшатрiїв і вайш'їв. Вважалося престижним віддавати дочок жерцям, проте згодом, із занепадом жертвоприносин, занепав і цей шлюб.

Останній, восьмий різновид шлюбу, найбільш бажаний — шлюб брахма, оскільки він личить брахманам. Дівчину одружував батько, даючи женихові за неї стільки прикрас, скільки міг, а жених мав певне становище й ученість; батько нареченої сам запрошував його в зяті, приймав з шанобою і нічого не брав навзамін. Прототипом цього шлюбу вважався шлюб Сур'ї-Сонця й Чандри-Місяця, згадуваний ще в «Рігведі» й відбитий в українському весільному обряді /Пандей, 145–153/.

Якщо порівняти ці форми шлюбу з українськими, то бачимо, що деякі з них тотожні. З літописів відомо, що в полян існувало добровільне побрання, тоді як у древлян та інших племен було так зване умикання, увод. Дослідники відзначають, що умикання у нас було лише обрядове, хоч є факти, коли умичка відбувалася за згодою дівчини. В давні часи було й купно молодої, це розумілося так, що за молодою давали посаг чи віно. Арабський письменник Х століття Ібн Якуб розповідає, що в слов'ян молодий дає батькові молодої дарунка. У сучасному українському весільному обряді є виразні вказівки на стародавні форми шлюбу. Так, і досі позосталося відбивання, ніби умикання молодої весільчанами молодого. Позостався й викуп за молоду, тільки обрядовий, що дається найближчому оточенню молодої або парубкам з її села чи кутка.

Збір дружини молодим (весільний похід), імітація викрадення нареченої, подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) — це свідчення давніх форм шлюбу умиканням. А мова старостів про куницю і мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, сплата штрафу за «безчестя» — своєрідний відгомін шлюбу на основі купівлі-продажу. До речі, схоже, куниця в мові сватів має санскритські паралелі. Бо в індійській весільній термінології існують вирази канья — «дівчина», «дочка», каньятва — «дівочість», «цнота», каньядана — «віддавання дочки заміж», каньядатар — «той, хто віддає дочку заміж» тощо. Так що, можливо, куниця споріднена з давнішим канья — «юна дівчина/дочка» /СРС, 148/.

Отже, в нашому весiльному обряді поєдналися в залишках усi форми стародавнього парування — і вільне побрання, i увод, і купівля-продаж. Умичка й договiр колись iснували поряд, та так і відбились у нашому весiльному ритуалi. Стародавня приказка навіть радить: «Бери жінку зблизька, а крадь здалеку». Давнє умикання в нас iз часом змiнилося ходiнням жениха до дівчини, а ще пізніше — <261> приводом дівчини до жениха. Звідки в нашій мові й вирази «взяти дівчину заміж» та «віддати дівчину заміж». Умикання ще існувало за Ярослава Мудрого, бо Церковний Устав забороняє його і карає за нього.

Проте в українців порівняно донедавна існував ще один різновид шлюбу, досить специфічний як на теперішнє сприйняття, але він знову-таки має індійську паралель. Цей весільний звичай зафіксував француз Боплан, праця якого «Опис України» /XVII ст./ тривалий час була єдиним авторитетним джерелом з історії запорозького козацтва й звичаїв українців. У розділку «Як дівчата залицяються до парубків» він, зокрема, пише:

«Тут, на відміну від звичаїв і традицій інших народів, дівчина першою сватається до парубка, якого собі вподобала. Їхній традиційний та незламний забобон майже завжди дівчині в цьому допомагає, та й вона більш певна успіху, ніж парубок, коли б наважився першим свататися до обраної дівчини. Ось як це виглядає. Закохана дівчина йде до хати парубка, якого любить, у той час, коли сподівається застати вдома батька, матір і свого судженого. На порозі вiтається словами «Помагай боже! які значать майже те саме, що наше «Хай благословить Господь!» і є звичайним їхнім привітанням, коли заходиш до чиєїсь господи. Сівши в хаті, дівчина береться вихваляти того, хто припав їй до серця. Звертається до нього, називаючи Іван, Федір, Дмитро, Войтик, Микита, одним із тих найбiльш розповсюджених тут імен, та каже: «Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і любитимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий господар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене за жінку». Мовивши це, вона звертається з подібними словами до батька й матерi парубка, покірно прохаючи згоди на їхній шлюб. А якщо ж дістане відмову чи одговірку, буцімто парубок ще молодий і не готовий до одруження, то дiвчина відповідає, що не залишить їхньої хати, поки він її не пошлюбить і не вiзьме собi за жінку. А мовивши це, дівчина вперто стоїть на своєму і не виходить з хати, поки не дiстане того, що вимагає. Через кiлька тижнiв батьки змушенi не тільки погодитись, а й намовляють сина, щоб той пильніше придивився до дівчини, як до своєї майбутньої жінки. І парубок, бачачи, як завзято дiвчина бажає йому добра, відтепер починає дивитися на неї, як на свою майбутню володарку. Наполегливо просить у батьків дозволу її покохати. Ось як закохані дівчата в тому краї влаштовують свою долю, змушуючи батьків і суджених виконати своє бажання.

Як я вже говорив, батьки бояться накликати на себе гнів божий чи якесь інше лихо, прогнавши дівчину, бо вважають, що, так учинивши, навіки знеславлять <262> увесь її рід, який неодмінно їм за це помститься. Так само вони не застосовують для цього насильства, бо побоюються суворої церковної кари, яка передбачає в такому випадку епітимію, великий штраф і ганьбу для їхньої господи. Батьки так лякаються